Дуже довго шкільні кафетерії були серед найменш улюблених мною місць на цій планеті. Галасливі, агресивні, смердючі, і там було до біса — як і у цьому — усіляких угруповань неспокійних підлітків, котрі кружляли вихором у складному груповому танці, фігури якого я ніколи не міг зрозуміти до кінця. І все-таки я сам захотів провести цілу годину в цьому місці і тепер-от стояв тут із Еммою під стіною, укритою потертим лінолеумом. Я, як часто робив це ще у своїй школі, уявив себе антропологом, котрий спостерігає за ритуалами чужої культури. А от Емма почувалася тут наче вдома, хоча приміщення було заповнене людьми на вісім десятиліть від неї молодшими. У її поставі не було ні найменшого напруження. Її очі спокійно оглядали все навколо.
Вона запропонувала нам стати до черги за сніданком та сісти потім перекусити.
— «Піти в народ», — сказав я. — Розумно.
— Просто я голодна.
— Гаразд.
Ми стали в чергу і почовгали повз кухарок на роздачі, які на волоссі мали спеціальні сіточки. Вони видали нам таці, на які було покладено гумоподібний омлет, по совочку нарізаної жирної коричневої ковбаси та по пакетику з шоколадним молоком. Емма глянула на цю їжу з деякою огидою, але все ж таки взяла без нарікань. Ми пішли шукати з тацями, де б можна було присісти, і в цей момент мій план просто-поговорити-з-людьми, який бачився розумним у теорії, почав здаватися абсурдним. Що ми повинні були робити — знайомитись із кимось навмання? «Отже, чи не бачили ви останнім часом когось дивного?» Кожен у цьому приміщенні був зайнятий своїми власними справами або розмовляв із іншими такими ж, як він, і всі разом вони давно вже були вузьким колом друзів, де чужинцям навряд чи були раді…
— Привіт, можна сісти? Я Емма, це Джейкоб.
Це Емма зупинилася біля одного зі столів. На нас ізнизу вгору подивилися чотири вражених німотою облич. То були одна білявка, у котрої на таці було тільки яблуко, одна дівчина з рожевим волоссям, яке вибивалось у неї з-під шапочки, та два спортивного вигляду хлопці в бейсбольних кепках і з переповненими тацями.
Рожевоволоска здвигнула плечима та відповіла:
— Звісно.
— Карен, — пошепки представилася дівчина з яблуком, а потім посунулася, щоб я міг сісти.
Ми поставили наші таці та всілися. Троє з них дивились на нас, як на щось дуже дивне, але Емма, здавалось, навіть не помітила цього. Вона просто пішла напролом.
— Ми тут новенькі і чули, що в цій школі сталось щось, типу, дивне.
Вона сказала це майже по-американськи, але не зовсім — і вони помітили.
— Звідки ти? — запитала Рожевоволоска.
— З Уельсу. Це там, де Англія.
— Круто, — кинув один із хлопців у кепці. — Я з «тюленів». А він із «дельфінів».
— Це країна, тупий віслюче, — сказала Рожевоволоска. — Поряд із Англією.
— Упс! — ніяково похитав головою хлопець. — Точно.
— Ми учні за обміном, — обізвався я.
Дівчина-З-Яблуком глянула на мене здивовано.
— А ти говориш, як ми.
— Я з Канади.
Я збирався загнати свою пластикову виделку в жирну коричневу ковбасну масу, але передумав.
— Ця школа однозначно якась дивна, — сказала Рожевоволоска. — Особливо останнім часом.
— А що сталось у вашому актовому залі? — запитав я. — Електрозбій чи що?
— Ні, — похитав головою більш мовчазний хлопець. — Це лиш те, що школа сказала нашим батькам.
Дівчина-З-Яблуком кивнула на підтвердження його слів.
— Джон там був. Він думає, що це місце, типу, прокляте.
— Не думаю. Просто я не купився на цей «електрозбій». Вони щось покривають.
— Наприклад? — запитав я.
Він опустив очі на тацю. Помішав свою коричневу купу.
— Він не любить про це розповідати, — прошепотіла Рожевоволоска. — Він думає, що всі вважають його схибленим.
— Заткнись, Карен, — обізвалася Дівчина-З-Яблуком. Вона повернулася до Джона: — А мені ти не розказував.
— Ну ж бо, пацане, — обізвався інший хлопець. — Ти розказав Карен, а нам не розкажеш?
Джон підняв руки.
— Згода, згода. І, типу, це не зовсім те, що сталося, окей? А тільки те, що здається мені.
Усі дивились на нього та чекали. Він набрав повні легені повітря.
— Там було супертемно. Нічиї телефони та ліхтарики не працювали. Нам кажуть, то було щось із електрикою. Але там, у актовому залі, є одні двері, які ведуть прямо на вулицю, на наш паркінг, — він трохи нахилився вперед і стишив голос, — хтось відчинив їх. Але знадвору не блиснуло жодним променем. А день тоді був сонячний.
— Що? — запитала Дівчина-З-Яблуком. — Цього ти не розказував.
— Це було, наче… — голос його стишився ще більше, — темрява пожирала світло.
Я вже збирався розпитати про не-зовсім вибух у вбиральні, який стався пізніше в той же день, як відчув у себе на плечі чиюсь важку руку. Я озирнувся та побачив учорашнього «заступнико-директоруватого» чоловіка та якусь похмуру жінку з коротким волоссям та холодними блакитними очима.
— Перепрошую, — сказав чоловік. — Мені треба, щоб ви обоє пішли з нами.
Емма підняла одну руку та з виразом огиди на обличчі відвернулася.
— Ідіть геть, ми не договорили.
Діти за нашим столом виглядали враженими.
— Чорт, — прошепотіла Рожевоволоска.
— Це було не прохання, — сказала холодноока леді та схопила Емму за плече.
