Емма здвигнула плечем.
— Не чіпайте мене!
А далі ситуація стала небезпечною. Здавалось, усі в кафетерії враз перестали розмовляти і прикипіли до нас поглядами. Леді вхопилася за Емму обома руками, а чоловік схопив за руку мене. Я взяв свою тацю з їжею та пожбурив її в того чоловіка, котрий на деякий час відпустив мене, і цього мені вистачило, щоб вискочити з-за столу, а Емма тим часом, напевне, обпекла леді, тому що та скрикнула та відскочила назад. А потім ми побігли — разом — до найближчого виходу. Леді вибула з гри, але той чоловік гнався за нами та кричав, щоб інші допомогли йому зупинити нас. Кілька людей спробували, але ми від них вивернулись. А потім, попереду, вихід, до якого ми бігли, перекрили півдюжини атлетичного вигляду хлопців у баскетбольних сорочках.
Ми різко зупинились навпроти них.
— Що тепер? — запитав я.
— Ми пропалимо собі шлях, — відповіла Емма, але я спіймав її за руки, перш ніж вона їх підняла.
— Ні, — прошепотів я, побачивши, як усі навколо націлили на нас свої телефони, записуючи кожен наш крок. — Ні, поки всі на нас дивляться.
Я вже майже змирився був із тим, що нас спіймали, та почав думати про те, як нам виплутатись із цього, як раптом двері за спинами в спортсменів відчинились навстіж, і всередину з несамовитими криками забігла ціла юрба дівчат. Саме так, «із криками»: їхні обличчя були перекошені жахом та помережані слідами від сліз. І вся увага спортсменів, «заступнико-директоруватого» чоловіка та всіх інших відразу ж перейшла на них. Я навіть не пробував думати про те, що ж могло змусити їх так кричати; я просто подякував янголам за те, що так сталось. Ми з Еммою проштовхалися поміж збитих із пантелику качків та вибігли крізь відчинені двері.
Через якусь мить, коли ми саме загальмували в коридорі, озираючись навколо та намагаючись пригадати, з якого боку був головний вхід, я краєм ока помітив щось химерне, що бігло по коридору в нашому напрямку. Зграю котів.
Із них щось крапало, їх сильно хитало з боку в бік, і вони рухались ривками, у дуже некотячій манері. А потім я почув, як регоче Єнох, та побачив, як із кабінету природничих наук його виганяє та з пронизливим криком через весь коридор жене Бронвін. А він аж зігнувся та схопився за живіт від реготу.
— Пробач! Не зміг стриматись!
Коли коти, похитуючись, пробігли повз нас, у носа мені вдарив гіркий запах — формальдегід.
— Єноху, ти ідіот! — кричала Бронвін. — Ти все зіпсував!
А насправді він створив, імовірно, єдино можливий відволікаючий виверт, який зміг нас урятувати: зграю котів-зомбі.
— Ніколи не думала, що скажу це, — промовила Емма, — але дякую пташкам за цього маленького шизоїда.
Верещання в їдальні, здається, стало затихати. Скоро всі згадають про нас та продовжать переслідувати.
— Ми подякуємо йому пізніше, — сказав я, підбіг до стіни та потягнув важіль пожежної сигналізації вниз.
***
— Ти перетворив їх на зомбі?
Емма намагалася здаватися сердитою, але ледве стримувалася від сміху. Наразі ми перебували на шкільному подвір’ї, у величезній юрбі щойно евакуйованих школярів.
— Це було просто марнування мертвих котів! — пояснював Єнох. — Вони збиралися нарізати їх скибочками.
— Заради науки, — вставила Бронвін.
— Звісно. — Єнох підняв одночасно обидві руки, показавши по два пальці на кожній та зігнувши їх; вийшли такі свого роду «повітряні» лапки, якими на письмі виділяють якесь слово чи вислів, коли його цитують. — «Наука».
— Узагалі, ви мали ходити по спортмайданчиках, — зауважив я.
— Там ніхто з нами не розмовляв, — сказав Єнох.
— З тобою, ти мав на увазі, — поправила Бронвін. — І йому стало нудно, і він побрів звідти, куди очі дивляться.
— Я відчув запах солодкої-пресолодкої бальзамувальної рідини, який линув крізь відчинене вікно, і нічого не зміг із собою вдіяти…
Я мало не вдавився від сміху.
— На щастя для нас, я дійсно дещо зробила, поки він забавлявся з мертвими тваринками, — сказала Бронвін. — Я поговорила з одним дуже корисним хлопцем, який був у школі, коли у вбиральні сталася пожежа. Він сказав, що там був якийсь гучний звук та яскраве світло, а потім він побачив дівчину, яка бігла коридором, а за нею гналися пара дорослих.
— Як вони виглядали? — запитав я.
— У дівчини була коричнева шкіра та довге темне волосся, а в дорослих була червона від опіків шкіра, а їхній одяг димів, і вони були реально божевільні.
— Вони її схопили? — запитав я.
— Ні. Вона втекла.
— Як її звати? — запитав я.
Бронвін похитала головою.
— Не знаю.
Я відчув, як мене хтось сильно смикнув за рукав.
— Ось ви де! — почувся голос Міларда, пошепки, оскільки навколо нас було доволі багато звичайних. — А я вас повсюди шукаю. Це було до біса важко. Якийсь йолоп увімкнув пожежну сигналізацію!
— Це були ми, — сказала Емма. — Нам треба було вибратися звідти.
— І ми ще не зовсім вибрались, — зауважив я. У кількох точках навколо шкільного подвір’я та біля парадних сходів стояли якісь схожі на службовців типи в сорочках поло, і вони обстежували натовп, шукаючи нас.
Пожежна сигналізація дзвеніти перестала, і через систему оповіщення пролунав заклик повернутися всім до своїх класів.
