Я знав, що не повинен покидати Акр. Я ризикував бути побаченим кимось, хто міг би повідомити про мене пані Сапсан. Але не це було у верхній частині мого списку турбот. Мені вдалося невпізнаним пройти через головний вхід, головний вестибюль та піднятися сходами до коридорів Панконтуркону. Коли ж на вході до Панконтуркону мене таки впізнав реєстратор, я сказав йому, що повертаюся додому, і він махнув мені рукою: проходь, мовляв. Я побіг по коридору — повз заклопотаних мандрівників, службовців на контрольно-пропускних пунктах та голос Шарона, який гримів із відчинених дверей одного з приміщень. Потім я звернув за ріг у коротший коридор, де були мої двері, знайшов комірчину для віників, підписану «тільки а. сапсан і підопічні», та пірнув усередину.
Вийшовши із садового сарайчика, я опинився під косими променями сонця, яке давно перевалило за полудень. Стояла задушлива флоридська спека.
Мої друзі залишалися в Диявольському Акрі. Мої батьки подорожували десь по Азії.
Будинок стояв порожній.
Я зайшов досередини, розташувався на дивані у вітальні та дістав із кишені телефон. Батарея була розряджена ще не до кінця. Я набрав номер Ейча. Після трьох гудків відповів якийсь чоловік:
— «У Хонґа»87.
— Мені потрібен Ейч, — сказав я.
— Залишайтесь на лінії.
Десь там на задньому плані я чув голоси та брязкання тарілок. Потім на лінії з’явився Ейч.
— Алло? — промовив він обережно.
— Це Джейкоб.
— Я думав, імбрини посадили тебе під замок.
— Не зовсім, — сказав я, — але вони дуже злі. Я впевнений, вони не зраділи б, якби дізналися, що я вам дзвонив.
— «Я впевнений, вони не зраділи б»… — повторив він і тихо засміявся. Я знав, що він також злиться на мене. Це було чути в його голосі. Але, схоже, він уже пробачив мені, і, можливо, навіть задовго до цієї розмови. — Ей, я радий, що з тобою все гаразд. Я за тебе хвилювався.
— Ага. Я теж за себе хвилювався.
— Якого біса ти мене не послухав? А тепер усе зіпсовано.
— Знаю. Пробачте. Дозвольте мені допомогти це виправити.
— Ні, дякую. Ти зробив достатньо.
— Мені слід було скасувати місію, коли ви сказали, — промовив я, — але… — Я завагався, побоюючись, що це пролунає як звинувачення, — чому ви не сказали мені, що ми робимо щось незаконне?
— «Незаконне»? Звідки ти це взяв?
— Я про закон кланів. Не можна забирати відособленого дивного…
— Ми всі повинні бути вільні йти куди захочемо, — перебив він. — Усяк закон, який відбирає твою свободу, має бути знехтуваний.
— Добре, я згоден. Але імбрини намагаються домовитись про мирну угоду між кланами та…
— Думаєш, я цього не знаю? — у його голосі почулося розчарування. — Клани все одно почнуть війну, якщо захочуть, тому нікому не дозволяй себе обдурити, якщо тобі скажуть, що це має якийсь стосунок до тебе чи до мене. У всякому разі нині на карті стоять набагато більш важливі речі, ніж те, хочуть оті кляті клани битися одне з одним чи ні.
— Більш важливі? Які, наприклад?
— Наприклад, ота дівчина.
— Це ви про Нур?!
— Звісно, про неї. І не кажи її імені вголос.
— Чому вона така важлива?
— Я не збираюсь це тобі розповідати незахищеною телефонною лінією. І, як би там не було, тобі це знати не треба. Правду кажучи, я від самого початку не повинен був тебе в це вплутувати. Я пішов проти здорового глузду. А ще я порушив обіцянку, і мені від цього гидко. Тебе ледве не вбили через це.
— Яку обіцянку? Кому?
Повисла пауза. Я міг би подумати, що зв’язок обірвався, але на задньому плані було чути брязкіт посуду. Нарешті, він промовив:
— Твоєму дідові.
Це мені нагадало про причину, з якої я передусім і дзвонив Ейчеві в цей момент.
— Але чому? — запитав я. — Чому він ніколи нічого мені не розповідав? Чому він просив вас берегти від мене таємниці?
— Тому що він хотів захистити тебе, синку.
— Це б ніколи не можливо було здійснити. Усе, чого він добився, це зробив мене повністю непідготовленим.
— Він завжди хотів розповісти тобі, ким ти був насправді. Але він помер надто швидко, щоб устигнути зробити це самому.
— Тоді від чого ж він мене захищав?
— Від нашої роботи. Він не хотів тебе вплутувати.
— Тоді навіщо він відправляв мені поштівки з ваших місій? Або малював для мене карти? Або зробив моє прізвисько паролем до бункеру під його домом?
Я почув, як Ейч глибоко вдихнув та повільно видихнув.
— Він залишав тобі підказки на випадок надзвичайних обставин. На цьому все. Боюсь, я поспішаю. Ти застав мене в останню мить.
— Кудись ідете?
— Одна незакінчена справа, — відповів він. — А потім остаточно піду на пенсію.
— Ви спробуєте її повернути, так?
— Це не твоє діло.
— Підождіть мене. Я до вас приїду. Я хочу допомогти. Будь ласка.
— Ні, дякую. Як я вже сказав, ти зробив достатньо… і ти не виконуєш накази.
— Я буду. Обіцяю.
— Окей, тоді тримай наказ: повертайся у своє життя. Повертайся до своїх імбрин та у свій безпечний маленький світ, тому що до цього світу ти ще не готовий. Можливо, одного дня ми знову зустрінемось, коли будеш готовий.
А потім він поклав слухавку.
87 Назва ресторану.
Розділ дев’ятнадцятий
