Я стояв у своїй вітальні з телефоном у руці та все прислухався до тиші на лінії. У голові роїлося безліч думок. Я мав добратися до Ейча, і швидко. Я мав допомогти йому. Я був зеленим і недосвідченим, так, але він був старий і непрактичний. Я був необхідний йому, навіть якщо він у цьому не зізнавався. Хоча щодо одного він був правий — до виконання наказів я ставився жахливо. Ну що ж, це був другий шанс допомогти Нур. Можливо, тільки дещиця шансу, але на цей раз я зроблю все, що зможу.
Спершу я мав би знайти Ейча. На щастя, я точно знав, із чого почати пошук: із сірникової книжечки, де я вперше був знайшов номер його телефону. То був телефон якогось китайського ресторану десь на Мангеттені. Коли я дзвонив Ейчеві цього разу, то чув на задньому плані звуки, характерні для ресторану, — шум кухні чи, може, тієї ділянки її, де готують страви для відвідувачів, — і я був цілком упевнений, що мені тоді відповів на дзвінок хтось, хто там працює. І я вирішив, що Ейч жив десь поряд із чорним ходом або над самим рестораном. Назва та адреса були на сірниковій книжечці, тому знайти ресторан було б досить легко. Мені тільки треба було добратися до Нью-Йорка.
На цей раз я не пакував сумку і не брав із собою нічого особливого. Я лише змінив одяг, у якому був протягом останніх кількох днів і який був закривавлений та починав уже трохи смердіти. А потім я вибіг із дверей, що вели на задній двір, і заскочив до садового сарайчика. І коли я вийшов із іншого боку та опинився в коридорі Панконтуркону, то вже знав, куди йти. Пані Сапсан провела нас сюди з Нью-Йорка крізь двері, що приблизно в середній частині коридору на верхньому поверсі Панконтуркону. Усе, що я мав зробити, це пройтися назад нашим маршрутом, яким ми пройшли сюди днем раніше. Якби я біг, це привернуло б забагато уваги, тому я просто швидко пішов, опустивши голову та сподіваючись, що жоден мандрівник, перевізник чи реєстратор мене не помітить. Таким чином я дістався до сходового колодязя, а далі східцями добрався до верхнього коридору, і ніхто мене не зупиняв, аж поки, раптом, на повному ходу я не врізався просто обличчям у гігантську чорну стіну.
Стіна заговорила, і той громоподібний бас, що вийшов із неї, безпомилково належав Шарону.
— Портмане! А хіба ти не повинен бути зараз у новій петлі-звіринці пані Королик, чистити клітки у ведмегримів?
Розлючена пані Сапсан вискочила від мене раніше, ніж устигла призначити мені покарання, але Шарон про нього якось уже знав. Шокуючі новини поширюються швидко.
— А як ви про це прочули? — запитав я.
— Стіни мають вуха, мій друже. Я покажу тобі коли-небудь. Тільки з них регулярно треба вичищати вушну сірку.
Мене від такої живописної картини пересмикнуло, і я спробував викинути її з голови.
— А я саме йшов до пані Королик.
— Як дивно. Її петля внизу. — Він схрестив руки на грудях та нахилився до мене. — Ти викликав тут справжній переполох, ти це знаєш? Розбурхав увесь курятник.
— Ми з моїми друзями не хотіли нікого засмутити. Реально.
— Я й не кажу, що ти зробив щось погане, — він притишив голос, — інколи курятник необхідно розбурхувати. Якщо ти розумієш, про що я.
— Угу, — сказав я на те, знервовано переминаючись. У будь-який момент могла з’явитись якась імбрина та побачити мене.
— Не всім подобається, як імбрини залагоджують справи. Вони надто звикли приймати всі рішення самотужки. Вони ні з ким не консультуються. Не питаються нічиєї думки.
— Я розумію, що ви маєте на увазі, — мовив я.
— Розумієш?
Я розумів. Просто наразі не хотів вести про це бесіду.
Шарон нахилився ближче та прошепотів мені на вухо (і при цьому його дихання було холодним та пахло землею):
— Найближчої суботи, увечері, на старій бойні відбудуться збори. Я хотів би бачити тебе там.
— Які збори? — запитав я.
— Просто деякі однаково мислячі люди висловлюють свої думки. Твоя присутність буде високо оцінена.
Я зазирнув під його відлогу. І побачив там тільки оповитий пітьмою слабкий відблиск білих зубів.
— Я прийду, — сказав я. — Але не очікуйте від мене, що я піду проти імбрин.
Слабкий відблиск під відлогою став широкою усмішкою.
— А хіба зараз ти не це збираєшся зробити?
— Не все так просто.
— Я впевнений, що так і є. — Шарон випростався на весь свій зріст і відійшов убік, даючи мені пройти. — Твій секрет зі мною в безпеці. — Він простягнув руку. — Тобі це знадобиться.
То була перепустка. З одного боку було надруковано «МІНІСТЕРСТВО В СПРАВАХ ЧАСУ», а з іншого — «ПОВСЮДИ».
— Американські петлі ретельно охороняються. Ситуація там напружена. Не можна пропускати всіх підряд.
Я спробував узяти ту перепустку, але Шарон відпустив її не відразу.
— У суботу, — сказав він і розтис пальці.
***
