Але в цих дверей була інша ручка і жодного замка, тому ми повернулись у протилежний бік та побігли коридором, поки не опинилися знову в обідній залі ресторану. Вона була наповнена ранковим сонцем та відвідувачами в новенькому, проте старомодному одязі. І всі вони тепер повернулись у наш бік, пильно розглядаючи дивних новоприбулих, змокрілих та захеканих. Емма, хоч і надто пізно, та все ж згадала про свої ручні вогники і швидко сховала руки за спину, а троє офіціантів — єдині люди в цьому приміщенні, котрі нас іще не помітили, — продовжували злагоджено співати якусь столітньої давності пісеньку в стилі реґтайм:
Алло, красуне!
Алло, гарнюня!
Ось я і подзвонив…
Із дальнього кінця коридору почувся страшенний гуркіт, й офіціанти запнулися. Люди, котрі на нас дивилися, позіскакували зі своїх стільців.
— Усі геть! — закричав я. — Негайно всі геть звідси!
Емма дістала з-за спини руки з вогниками в долонях та знову виставила їх перед собою:
— Точно! Усі геть, усі геть!
Почувся ще один гуркіт — звук металевих дверей, зірваних із петель, — і тепер майже всі були на ногах та в паніці стрімко мчали до виходів.
Ми озирнулися глянути, що там позаду. А там, важко ступаючи, у коридор вийшов порожняк. Він побачив нас та завив. Три його жахливі язики звивались у повітрі, наче щупальця спрута на полюванні, коли той готовий от-от міцно обхопити ними свою здобич; а коли порожняк вив, його язики тремтіли від напруження.
Повз мене промчав продавець, що працював на сатураторі, та рвонув до найближчих дверей. Самого тільки звуку виття звіра було достатньо, щоб налякати кого завгодно. Цей кошмар міг витримати тільки я.
— Скажи мені, що в тебе все готово, — промовила Емма.
— Він майже мій.
Порожняк рушив по коридору в наш бік. Я крикнув йому:
— Стій! Ляж! Закрий рота!
Спершу він трохи уповільнився, наче мої слова проникли в його череп, але ще не дісталися його мозку повною мірою, а потім рушив на нас удвічі швидше. Я волів би в цю мить вибігти на вулицю та зустрітися зі звіром на паркувальному майданчику, але, на жаль, усі виходи були забиті відвідувачами, що тікали.
Ми перебралися за довжелезну стійку та побігли в дальній її кінець, до касового апарата. Я не припиняв кричати на порожняка, пробуючи різноманітні варіанти одних і тих же фраз: «Заспокойся! Засни! Сядь! Не рухайся!» Але я чув, як порожняк крушив усе навколо, і цей шум ставав щораз ближче. Було чути, як навсібіч від потужних ударів розліталися столики та стільці, а люди несамовито кричали, наче їх різали. Я відважився визирнути понад стійкою та побачив, як порожняк, ухопивши офіціанта за талію, розкрутив його, а потім пожбурив у скляну вітрину.
Емма рвучко піднялася, схопила якусь важку пляшку із зеленою рідиною та знову присіла. Далі вона відгвинтила кришечку, а потім почала відривати від сукні смужку.
— Що ти робиш? — запитав я її.
— Коктейль Молотова, — відповіла вона, вставляючи відірваний шматок тканини в пляшку.
На пляшці було написано «Бабл-Ап!»32
— Це не спрацює — це содова!
Вона лайнулася, а потім усе одно підпалила тканину та кинула свою гранату навісом, не дивлячись, через стійку.
Стрілка мого компаса ворухнулась. Порожняк наближався.
— Сюди, — прошепотів я, і ми накарачках поповзли в інший кінець стійки. За мить язики порожняка, наче граблі, прочесали полиці над нашими головами, і відразу ж на підлогу полетіли, розбиваючись, десь із півсотні скляних пляшок.
Я почув, як закричала жінка. Там були люди — поранені, а може, і вбиті; які застрягли в цій часовій петлі, які ніколи не дізнаються, що з ними сталося, і в яких ніколи не буде завтра, — але все-таки люди. Не було ні порятунку, ні іншого способу вирішити це — я мав постати перед звіром віч-на-віч, зараз або ніколи.
Тому я звівся на ноги та гукнув до тварюки. Вона якраз тримала за шию жінку в рожевих бігуді, яка так несамовито кричала, що бігуді тремтіли, аж падали. Коли тварюка побачила мене, то жінку відпустила. Жінка впала на бік та відразу поспішила сховатися під столиком. А тварюка рушила до мене, бурмочучи щось швидко та нерозбірливо. Непорушно стоячи на місці, я почав наслідувати говірку звіра звук за звуком, повторюючи сказане ним, хоча й не знав, що воно означає.
На мить порожняк спинився, щоб відфутболити вбік столик, що опинився в нього на шляху. Мій язик почав підвищувати тональність цієї бесіди, і мені здалося, що він діяв сам по собі…
— СТІЙ! ЛЯЖ!
Звір захитався, потім упав на долівку.
— ЗАКРИЙ РОТА!
Той змотав усі свої три язики назад до рота. Із купи столового срібла на підлозі я вибрав зазубрений і гострий ніж для біфштексів. Підійшла Емма зі своїм високим та пекучим полум’ям.
— НЕ РУХАЙСЯ!
Іще мить тому звір звивався, намагаючись вирватись із-під гіпнотичної влади моїх наказів, але тепер він закляк, і все, що ми мали зробити, це…
— Цього цілком досить!
