— Дурна думка над розумним пролетіла, а дурному на голову сіла, — прокоментувала Клер.
— Ласкаво просимо на борт, — сказала Емма.
Усе, що нам залишалося, набрати команду. Я сказав, що ми можемо взяти тільки двох, що викликало в декого розчаровані вигуки. Незважаючи на сказане мною напередодні ввечері, я трохи хвилювався, що половина з них не мала ще уроків нормалізації і їхня готовність протистояти сучасному світу була потенційно вразливою. І в той же час, коли я чекав і потребував їхньої допомоги, мені також було необхідно зосередитись на нашій місії, а не на поясненні того, як працюють пішохідні переходи та двері ліфтів і як просто та невимушено спілкуватись із сучасними звичайними. Але, замість того щоб залізати в цю тему, бо це б могло завдати болю їхнім почуттям, я просто заявив, що не хочу перевантажувати автомобіль.
— Тоді виберіть мене! — вигукнула Олівія. — Я маленька і важу майже нічого!
Я уявив собі, як Олівія забула надягнути черевики і я змушений ганятися за нею, мов за повітряною кулькою, що вирвалась із рук.
— Нам потрібні люди більш старші на вигляд.
Я не пояснив чому, а вона не запитувала.
Ми з Еммою порадились у кутку десь із хвилину, а потім назвали вибраних — Міларда та Бронвін. Бронвін за її грубу фізичну силу та надійність, а Міларда — за його розум, уміння складати карти та вислизати навіть із глухого кута, просто скинувши одяг.
Усі інші були розчаровані, але ми пообіцяли взяти їх на майбутні місії.
— Якщо вони будуть, — сказав Єнох. — Якщо ви не запорете цю.
— А що робити іншим, поки вас не буде? — запитав Горацій.
— Просто виконуйте свої завдання в Акрі та дійте так, наче нічого не сталось. Ви нічого не знаєте ні про нас, ні що ми робимо.
— Так, авжеж, — погодилась Клер. — Та якщо пані Сапсан спитає, я скажу їй.
Бронвін схопила Клер попід пахви та підняла її на рівень своїх очей.
— Тепер це дурна думка, — сказала вона, і в її голосі чітко та неочікувано пролунала загроза. Бронвін із двома найменшими з наших дивних завжди поводилася дуже делікатно.
Із рота, що був у Клер на потилиці, почулося гарчання.
— Постав мене! — крикнула Клер на Бронвін своїм звичайним ротом.
Бронвін поставила, але Клер усе одно надалі поводилася стриманіше. Повідомлення до адресата дійшло.
— Коли пані Сапсан прокинеться, вона почне розпитувати, де ми, — продовжила Емма. — А вона точно… пішла спати?
Це було так незвичайно для імбрин, навіть після «всеношної».
— Ну, може, я вдув дрібку пилу до кімнати, — сказав Мілард.
— Міларде! — скрикнув Горацій. — Падлюко!
— Що ж, це, напевне, дасть нам трохи часу, — підсумувала Емма. — Якщо пощастить, вона аж до вечора не помітить, що ми поїхали.
***
— Ось це, — сказав Мілард, поплескавши капот чорного купе, коли ми зібрались навколо машини на під’їзній алеї, — для автоподорожей тачка те що треба.
— Зовсім ні, — не погодилася Бронвін. — Вона надто криклива. І вона британська.
Без сумніву, машина виглядала круто, але вона не мала того, що, на мою думку, було супер-уваго-привертальним — вона не була яскраво-червоною і на ній не було блискучих колісних дисків чи великого спойлера, чим вирізнялися чимало спортивних автомобілів.
— А що не так із британськими? — запитала Емма.
— Вони часто ламаються. Принаймні так кажуть про британські машини.
— Хіба Ейб використовував би таку для рятувальних місій, якби вона реально була з механічними дефектами? — запитав Мілард.
— Ейб багато знав про машини, зокрема і як їх відремонтувати, — озвався Єнох.
Він притулився до багажника, зі своєю сумкою через плече та самовдоволеною усмішкою на обличчі.
— Ти з нами не їдеш, — сказав я. — Там немає місця.
— А я казав, що хочу поїхати? — запитав Єнох.
— Ти виглядаєш, наче хочеш поїхати, — відповіла Емма. — А тепер іди.
Я легенько відштовхнув його ліктем, щоб ми змогли відчинити багажник і завантажити наші сумки… але через двадцять секунд танців навколо я зрозумів, що не знаю, як той багажник відчиняється.
— Дозволь мені, — сказав Єнох. Він крутнув якусь кулясту ручку поміж задніми фарами, і багажник різко відкрився: — «Астон-мартін», — промовив він, ідучи вздовж автомобіля та ніжно торкаючись бічної панелі. — Ейб таки завжди мав стиль.
— Я думав, це якийсь «мустанг», — сказав я.
— Як ти можеш! — заперечив Єнох. — Це ж тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року «астон-мартін-ві-вісім-вантідж»39. Триста дев’яносто кінських сил, від нуля до шістдесяти розганяється за п’ять секунд, максимальна швидкість сто сімдесят миль на годину. Справжній звір… Перша дійсно потужна британська машина.
— І звідколи це ти так багато знаєш про тачки? — запитав я. — Особливо випущені після тисяча дев’ятсот сорокового року?
— Журнали та посібники поштою, — пояснив Мілард. — Доставлені на його поштову скриньку в теперішньому Кернгольмі.
— О-о, машини він любить, — додала Емма, закотивши очі. — Хоча сам він, зауважте, ніколи не водив, та про те, що знаходиться під капотом, можете в нього запитувати…
