На рубежі сторіч, коли у приморських містечок справи були кепські, а в моду увійшло поєднувати відпочинок з «лікувальними процедурами» мінеральними водами, в пагорбах за Руаялем дуже доречно відкрили джерело, що містило достатню кількість сірчистих сполук, аби цілюще впливати на печінку. А оскільки французи завжди скаржаться на печінку, Руаяль швидко перейменували на Руаяль-лез-О, а місцева мінералка в торпедоподібних пляшках мало-помалу просочилась у меню готелів та вагонів-ресторанів.
Проте вона недовго опиралась об’єднаним зусиллям таких потужних супротивників, як «Віші», «Пер’є» та «Віттель»[75]. Сталася низка судових розглядів, купа людей втратила купу грошей, і дуже скоро продаж води скоротився до межі міста та його околиць. Руаялю довелося задовольнятися виторгом від англійських і французьких відпочивальників улітку, а також покладатися на свій рибальський флот узимку. Деякі крихти перепадали місцевому елегантно занедбаному казино з гральних столів Ле-Туке.
Але в еклектичній витонченості казино «Руаяль», у стилі бароко «Негреско»[76], від якого віяло вікторіанською елегантністю та розкішшю, було дещо величне, і в 1950 році Руаяль потрапив у поле зору паризького синдикату, який орудував величезними коштами, що належали емігрантам-вішістам[77].
Після війни друге життя отримали Брайтон, за ним — Ніцца. Виявилося, що ностальгія за безтурботними, золотими часами минулої розкоші може стати джерелом прибутку. Казино повернули давніший білий із позолотою колір, салони пофарбували у блідо-сірий, з темно-бордовими килимами та шторами. Стелі прикрасили велетенськими світильниками. Сади причепурили, фонтани відремонтували, а два головні місцеві готелі — «Сплендід» та «Ермітаж» — підновили, пофарбували і розширили у них штат прислуги.
Навіть облуплені фасади містечка та vieux-port[78] підновили так, щоб ті виглядали привітно, а центральна вулиця весело заблищала вітринами нових крамниць відомих паризьких ювелірів та кутюр’є, яких спокусили безплатною орендою і райдужними перспективами, незважаючи на швидкоплинність курортного сезону.
Ось тоді для організації великої гри в казино у місто приманили синдикат Магомета Алі, й нарешті в «Курортній Асоціації Руаялю» зажевріла надія змусити Ле-Туке поступитися частиною скарбів, відібраних у сусіда по пляжу.
На фоні таких блискучих декорацій, щедро залитих сонцем, Бонд чітко відчував, наскільки похмура роль, яку йому випало зіграти в цій драмі, та як вона дисонує з амплуа інших акторів, тут задіяних.
Він знизав плечима, немов відганяючи думки, викликані скоробіжною слабкістю, обійшов будівлю і спустився по рампі в підземний гараж. Бонду спало на гадку перед зустріччю в «Ермітажі» здійснити невеличку прогулянку вздовж узбережжя і подивитися на віллу Ле Шифра, а потім повернутися іншим шляхом, доїхавши до автостради, що вела у Париж.
Автомобіль був єдиним хобі Бонда. Він ще в 1933 році придбав майже новий «Бентлі» з двигуном чотири з половиною літри[79]. Всю війну машина простояла в надійному гаражі, а потім у Лондоні щорічно її оглядав колишній механік заводу «Бентлі», який працював у майстерні неподалік квартири Бонда в Челсі та який ставився до неї зі запопадною увагою. Бонд керував автомобілем агресивно й упевнено, майже з чуттєвою пристрастю. Це був купе-кабріолет з насправді відкидним верхом військово-морського сірого кольору, що легко тримав швидкість дев’яносто миль і мав запас потужності ще миль тридцять на годину.
Бонд вивів автомобіль із гаража, проїхав по рампі, й невдовзі оглушливий рокіт дводюймової вихлопної труби лунав на обсадженому деревами бульварі, а потім по жвавій центральній вулиці містечка, поки не дістався піщаних дюн у напрямку півдня.
За годину Бонд увійшов до бару «Ермітаж» і вибрав столик біля одного із широких вікон.
Приміщення виглядало розкішним завдяки атрибутам маскулінізму — вересовим люлькам та грубошерстим фокстер’єрам — що у Франції символізували високу статусність. Інтер’єр виблискував полірованими меблями червоного дерева, оббитими шкірою з мідними заклепками; фіранки та килими були синього кольору. Снували офіціанти, одягнені в смугасті жилети і фартухи зі зеленого сукна. Бонд замовив «американо» і взявся роздивлятися розсипи відвідувачів, одягнених елегантно, але без відчуття міри, судячи з усього, переважно парижан. За столиками точилися жваві багатозначні розмови, що створювали театрально-компанійську атмосферу «l’heure de l'aperitif»[80].
Чоловіки час від часу замовляли собі нові пляшки шампанського, жінки — сухе «мартіні».
— Moi, j'adore le «Dry», — жваво вигукнула за сусіднім столиком юна особа своєму вдягненому не за сезоном у бездоганний твідовий костюм супутникові, який пожирав її масляними карими очами з-понад дороженної складаної тростини від «Hermes», — fait avec du Gordon's, bien entendu[81].
— D'accord, Daisy. Mais tu sais, un zeste de citron[82]...
