Головна Вулиця міста Ф. завжди була як струнка мелодія — вела від Вокзалу, наскрізь, до річки зі срібними рибками. Люди йшли нею, закохані шепотіли ніжності, діти гасали з повітряними зміями, а каштани кидали на неї свої блискучі плоди.
Та одного ранку бруківка, що вже століття лежала рівно, замислилась. Вона слухала розмови перехожих, відчувала кроки, і раптом її пройняла тривога:
— А раптом я веду людей не туди?.. Може, вони шукають щось більше, ніж парк і кав’ярні?
І тоді щось неймовірне сталося: бруківка взбунтувалась. Вона піднялася хвилями, немов море під час бурі. Камінці посунулись, доріжка закрутилась, і всі в місті Ф. завмерли: хтось перечепився, хтось розгубив парасолю, а поштар Петрик завис у повітрі з пакетом у руках.
— Гей, Головна, що з тобою?! — вигукнула лавка біля аптеки.
— Я... просто хочу впевнитись, що ми йдемо правильним шляхом, — тихо промовила бруківка.
А бурхливі підземні влди під повернею дороги навіть на мить завмерли, прислухаючись…
Тут з крамнички старих карт вийшов пан Тарас, хранитель Чарівної Карти Міста. Він погладив бруківку долонею і сказав:
— Рух — це добре. Але справжній шлях — не завжди прямий. Іноді, щоби знайти напрям, треба зупинитись. А ти, бруківко, вже дала нам усім привід подумати.
Після цих слів бруківка поволі вляглася, камінці знову стали на свої місця — теплі, мов долоні старого друга. І хоча виглядала вона як раніше, в її вигинах з’явилася м’яка хвилястість, немов легке нагадування: навіть дорога має душу.
Відтоді містяни іноді зупинялись посеред вулиці, вдивлялись у горизонт і ставили собі запитання: «А чи я йду туди, куди насправді хочу?»
І саме тому місто Ф. ніколи не ставало буденним. Воно жило, дихало, відчувало разом зі своїми мешканцями.
Магнолія з Півдня
У парку міста Ф., де повітря завжди пахло м’ятою і свіжою травою, де каштани лагідно спілкувались із голубами, з’явилась одного осіннього дня... Магнолія. Вона приїхала з теплих країв у великій дерев’яній діжці, прикрашеній стрічками. Дерева старожили здивовано поглядали на новеньку.
— Що за тендітне створіння? — буркнув старий Ясен.
— Вона така витончена... — прошепотіла Береза. — Але як же вона переживе зиму?
Магнолія тремтіла від страху. Вітер із півночі вже посилав прохолодні подихи, а вона згадувала сонце й пісок, шум цикад і лагідні вечори.
Та мешканці міста не залишили її наодинці з морозами. Хтось приніс старий вовняний шарф і обмотав стовбур. Хтось щовечора підходив і розповідав казки, щоб їй не було страшно. Діти клали біля неї горішки і листя — «щоб було м’якенько», казали вони.
А під Новий рік Парк зробив щось надзвичайне. Ліхтарі навколо Магнолії почали світити теплим, жовтим світлом, неначе дбайливе сонце. Кожен промінчик лагідно торкався її гілок, і вона вперше за довгу зиму... не здригнулася від холоду.
Весною ж сталося диво. Магнолія розцвіла. Її ніжні рожеві та білі квіти розкривалися, мов зітхання — кожна з них була як подяка, як усмішка, як спогад про любов.
Городяни приходили до парку з фотоапаратами, букетами і просто — з відкритим серцем. Молодята фотографувалися біля неї, діти малювали її в альбомах, а старенькі казали:
— Це не просто дерево. Це надія, яка розквітла.
І кожної весни Магнолія шепотіла вітром:
— Я з вами. І я вже — звідси.
Пташине повернення
Коли над містом Ф. танули останні сніги, і з каштанів починали просинатися липкі зелені бруньки, повітря наповнювалося особливим очікуванням. Це був час, коли небо знову ставало домом для тисяч крил.
Першими поверталися шпаки. Потім з’являлись припутні — великі, поважні, з поглядом спогадів. Вони сідали на старі ясени в парку і уважно прислухались до нових історій міста. Їхній воркіт був схожий на колискову.
Та найурочистішим моментом було повернення лелек. Їхні великі білі тіла, чорні крила і довгі червоні дзьоби ставали символом відродження. Старий димар на хлібозаводі знову приймав свою пару, що щороку гніздилася там. Люди навіть ставили лавку поруч, аби спостерігати і загадувати бажання — бо лелеки завжди приносять добрі вісті.
А далі приходила горлиця. Її спів — м’який, задушевний — лунав над садами, мов пригадування про щось важливе, майже забуте. Вона сідала на дріт поруч із старою бібліотекою й співала, коли школярі готувалися до іспитів, коли хтось уперше йшов на побачення або читав листа з далекого міста.
Ближче до травня зявлялись ластівки. Вони стрімко розрізали повітря, мов блискавки, і миттю знаходили свої старі гнізда під карнизами, на дзвіницях і біля школи, де діти кожного року рахували: «О, вже три! Ні, вже п’ять!» Ластівки щебетали, мов дзвіночки, й ніби переказували новини з далеких країв.
І кожного весняного ранку, коли сонце ще тільки торкалося даху школи й вулиці ще дрімали, з неба спадали пісні. Різні, ніжні й дзвінкі. Вони змінювали одне одного, мов сторінки книги, яку читає сам вітер. І тоді навіть найдивніше серце у місті Ф. ставало трішки теплішим, трішки ближчим до неба.