У кожного мешканця є улюблений смак: дідусь Костянтин обожнює з медом і маком, пані Оля з читальні бере зі смородиновим варенням, а діти — тільки з шоколадом і згущеним молоком. І найважливіше — млинці завжди подаються з чашкою ароматної кави або запашного чаю, щоб день починався з тепла, затишку і легкого дива.
Кажуть, що млинці пані Марії мають здатність здійснювати бажання, якщо загадати його в момент, коли робиш перший укус. І саме тому в місті Ф. ніколи не бракує мрій, радості й нових починань — бо кожен новий день починається з млинця.
Кольорова симфонія міста Ф.
Одного ясного весняного ранку в місті Ф. прокинулась ідея:
Міська рада, натхненна ідеєю, вирішила провести День Кольору. Всіх містян попросили вдягнутись у свій улюблений колір і зібратись на Головній Площі. Але коли зібрався люд — очі розбіглися! Місто раптом стало схожим на живу палітру, мов хтось розлив фарби на величезному полотні. Навіть бабуся Оленка, яка завжди ходила у сірому, прийшла в бузковому з червоним капелюшком!
Секретар ради намагався вести підрахунок — із нотатником у руках, з лічильником і серйозним обличчям. Але вже на п’ятдесятому відтінку зеленого він зітхнув, а на сотому синього — капітуолював. Люди сміялися, підкидали в повітря кольорові стрічки, діти малювали крейдою барвисті мрії на бруківці.
Так місто зрозуміло: барви — це не просто кольори одягу, а відображення настрою, душі, мрій кожного. І хоча підрахунок не вдався, у всіх залишилось найцінніше — відчуття, що місто Ф. живе в кольоровій гармонії.
Парасольковий переворот у місті Ф.
Одного ранку в місті Ф. сталася дивовижа: жодна парасолька не захотіла складатись. Від найменшої дитячої з ведмедиком до старої бабусиної з мереживом — усі стояли, гордовито розпростерши свої кольорові крила. Спочатку люди трохи розгубилися. Було незручно носити парасольку розкритою в сонячну погоду. Але потім...
...хтось запропонував:
І містяни захоплено взялися до справи. Парасольки весело закружляли в повітрі — жовті, як кульбабки, блакитні, мов весняне небо, рожеві, наче цвіт магнолії, червоні, як щоки після сміху, і зелені, немов пагорби довкола міста. Над усією вулицею натягнули тоненькі троси, на які підвісили ці маленькі куполи радості.
Коли сонце пробивалося крізь тканину парасольок, тіні на бруківці ставали кольоровими, мов казкова мозаїка. Діти бігали між світловими плямами, граючись у веселку. Художники приходили з мольбертами, щоб відобразити цей небесний дах. Навіть старий грак з тієї самої вузенької вулички, що колись бачив паротяги, сів на одну з парасольок і задоволено каркнув:
Так парасольки, що одного дня вирішили не складатись, перетворилися на візитівку міста Ф., на оберіг від сірих думок, на символ радості й несподіваного щастя. І кожного року в той день містяни святкують Парасольковий День — з музикою, посмішками і обіймами під барвистим небом.
Про Рощу поезії в місті Ф.
У місті Ф., серед густої зеленої Рощі, заховалось цілюще Джерело, яке знали всі — від найменшого школярика до найстарішої бабусі з круглими окулярами. З цього джерела починався прозорий Струмок, який, як з'ясувалося, був неабияким поціновувачем поетичних рядків.
Кажуть, що варто тільки наблизитись до струмка з книжкою в руках, як його вода починає дзюрчати трохи інакше — у ритмі вірша. Якщо ж хтось тихо почне декламувати поезію — Струмок стає дзвінкішим, ніби аплодує своїм бризками. А коли ніхто не читає, він сумує і навіть здається трохи каламутніє.
Однак, він ніколи не припиняє текти — навіть у непогоду, коли злива шмагає листя і небо гуде, Струмок все одно щось муркоче — то рядки з вірша про весну, то про осінь, а іноді й вигадує власні рими, які можна вловити лише серцем.
Люди полюбляють приходити до Рощі, щоб ділитися з ним віршами. Діти — своїми першими римами, закохані — рядками про ніжність, літні люди — про спогади. І, звісно ж, всі п’ють воду з джерела — бо вона, кажуть, лікує не лише тіло, а й душу.