– Принаймні малий розуміє сигнали гравців, – сказав тренер. І, всміхнувшись, додав: – Хоч і рідко їх виконує. Він доводить хлопців до нестями. Вони ніколи не знають, що він зробить у наступну мить, йому кажуть бігти на край, а він раптом повертається й біжить на центр або ж у протилежний кінець поля. Він усе робить навпаки, і я кричу на нього несвоїм голосом, та це мало допомагає. Хоч на нього важко й розгніватись. З його зростом треба бути відчайдухом, щоб просто вийти на поле й грати. А в нього здебільшого все виходить! Раптом як відірветься від усіх – і полетів! Вихор, та й годі. Не хлопець, а в'юн. Ніхто не може його втримати. Так, наче він утікає від зграї лінчувателів. Мені здається, Ромеро зовсім не обходить – виграє його команда чи програє, йому просто хочеться всім показати, що він – невловний. Я вам так скажу, містере Стренд: я сам багато грав у футбол і тренував хлопців, але такого, як цей, ще не бачив. Він не спортсмен, ні, – він якийсь дикий звір. Це однаково, що мати в команді дикого кота!
– Він гратиме в матчах? – запитав Стренд.
Тренер знизав плечима.
– Я не маю наміру використовувати його в повну силу. Він надто малий, щоб витримати всю гру. Хтось таки знайдеться і проковтне його живцем. Тепер не те, що колись. Тепер хлопці – справжні велети, навіть у такій, як у нас, школі. Великі теж бігають досить швидко, як і малі. Принаймні малюк такого не заблокує і не зупинить. Якби мені пощастило навчити цього хлопця добре приймати м'яч, я поставив би його диспетчером. А так я ставитиму його лише в окремих іграх, коли нас зможе врятувати лише прохід із м'ячем до воріт супротивника. Коли я сказав Ромеро, що візьму його в команду, то додав жартома: «Але тобі доведеться здебільшого сидіти на лавці запасних. Я випускатиму тебе аж тоді, коли наше становище буде безнадійне!» Він мені на це тільки посміхнувся, – таке мале, а його посмішки може злякатися сержант «зелених беретів»! – і сказав: «Тренере, це якраз те, що мені треба. Я все життя ходив у безнадійних!»
– Хлопці його люблять? – Стренд вирішив, що зараз не варто казати цьому серйозному, побожному молодикові, що на лавці запасних у нього сидітиме «гот».
Тренер замислено подивився на Стренда, ніби зважував – сказати правду чи дати ухильну відповідь.
– Я розумію, у вас особливий інтерес до хлопця, – промовив він. – Він опинився тут до певної міри завдяки вам, чи не так?
– До певної міри. Він учився в моєму класі в середній школі і був неординарним учнем.
– Якби Роллінз, сусід по кімнаті, так його не захищав, то хлопцемві, мабуть, уже давно полічили б зуби. Він не любить мовчати про свої погляди, чи не так?
Стренд не стримав усмішки.
– Ви й це, бачу, помітили! – сказав він.
– Коли він біжить із м'ячем і обводить кого-небудь фінтом або коли комусь не вдається його блокувати, тоді він… як би вам сказати… просто глузує з суперника! Він має одну улюблену фразу, яка страшенно діє хлопцям на нерви: «Я гадав, джентльмени, що ви прийшли сюди грати в футбол!» Щось подібне він вичитав десь у англійській літературі й у такий спосіб протиставляє себе та Роллінза решті команди. Ви ж бо знаєте, як англійські газети повідомляють про склади крикетних команд: «Джентльмени проти гравців». Хлопці не зовсім розуміють, що воно означає, але здогадуються, що то їм не комплімент.
– У команді, крім Роллінза, є чорні хлопці?
– Цього року немає. Школа докладає всіх зусиль, щоб дістати чорних учнів, але майже намарне. Боюся, що за довгі роки школа здобула собі славу оплоту БАСПу, й треба буде багато часу, аби ця думка про неї змінилася. Крім Роллінза, в школі, здається, всього четверо чорних, але жоден з них у футбол не грає. Торік у нас був чорний учитель. Викладав історію мистецтв, його любили, але він ніколи не почував себе тут як дома. Та й рівень його викладання для підготовчої школи був надто високий. Тепер він у Бостонському університеті. Самих добрих намірів не завжди досить, чи не так? – Цей кремезний, здоровий молодик, чиї запити в житті через його професію мали б бути, як на думку Стренда, досить обмежені, – пробігти з м'ячем десять ярдів по полю й віддати пас, – говорив на диво розважливо.
Ромеро збивав з пантелику не тільки футбольного тренера. Якось після обіду, коли Стренд вийшов із головного корпусу, до нього підійшла молода вчителька з англійської кафедри – тиха жінка, на прізвище Коллінз, що викладала в класі Ромеро англійську й американську літератури. Вчителька запитала, чи не могла б вона поговорити з ним кілька хвилин про хлопця. Вона також знала, що той потрапив до Данберрі завдяки Стрендові. І Аллен не завдавав собі клопоту спростовувати це твердження й пояснювати кожному роль у цій справі Хейзена. Якби Хейзен захотів приписати собі честь чи заслужити ганьбу за перебування Ромеро в школі, він чудово міг би обійтися й без допомоги Стренда.
– Ви вчили його в Нью-Йорку, так? – запитала вчителька, йдучи поруч із ним.
– Якщо взагалі хтось може твердити, ніби він учив цього хлопця, – відповів Стренд.
Вона всміхнулася.
