«Таки й справді – ох! – кивнув головою Бебкока Здається, хлопець не хоче ходити до нашої каплиці. – Ви, мабуть, знаєте – що ми повинні виконувати певні умови, які школа прийняла, коли їй заповіли великий фонд. Це було в шістдесяті роки, здавалося, школа от-от вилетить у трубу, і тоді надійшов той щедрий дарунок, дуже щедрий. Новий літній корпус збудовано на ті гроші. Наша бібліотека – одна з найбагатших у школах на сході. А скільки інших переваг!.. Стара дама, що заповіла нам у своїй духівниці гроші, була надзвичайно побожна, людина суворих правил, і одна з умов її духівниці полягає в тому, щоб кожен учень щодня ходив до шкільної каплиці. Додала вона й ще одну умову, а саме: до їдальні хлопці мають з'являтися в піджаках і краватках. Інші школи занедбали ці звичаї. А ми не маємо права. Мене цікавить ось що: чи зможете ви умовити Ромеро, перш ніж мені доведеться вживати проти нього офіційних заходів?
– Я спробую, – відповів Стренд.
– Ви самі мали змогу переконатися, що богослужіння в нас відбувається, по суті, з урахуванням усіх віросповідань. Просто як ліки для душі. В нас учиться чимало католиків та євреїв, і вони, здається, не мають зі шкільними правилами ніяких труднощів. Ви можете розповісти про це Ромеро.
– Неодмінно, – сказав Стренд. – Мені дуже прикро, що він завдає вам стільки клопоту!
– До кінця семестру клопоту буде ще більше. І не тільки з Ромеро, – промовив Бебкок.
Після уроків Стренд викликав Ромеро до себе, переказав розмову з директором і виклав усі аргументи Бебкока. Ромеро слухав мовчки, потім похитав головою.
– Мені немає діла до євреїв і всяких там католиків! – заявив він. – Я сам собі католик.
– Коли ти востаннє ходив до церкви? – поцікавився Стренд.
Ромеро ошкірив зуби.
– Коли мене хрестили! Я в бога не вірую. Якщо мені доведеться робити вибір – або ходити до каплиці, або покинути школу, – то я йду збирати речі.
– Ти справді хочеш, щоб я переказав твої слова містерові Беб– коку?
– Переказуйте.
– Можеш іти, – мовив Стренд.
Коли другого дня Стренд переказав директорові розмову з хлопцем, той тільки зітхнув. Бебкок, як уже помітив Стренд, любив зітхати.
– Гаразд, – кивнув він головою, – якщо ніхто не здійме навколо цього бучі, думаю, якось переживемо.
– У мене ще одне, – сказав Стренд. – Щодо моєї дружини. В середу і до десятої в четвер у неї уроків немає. Як, по-вашому, це не буде нахабство, якщо щосереди вона їздитиме до Нью-Йорка? Вона має там кількох учнів і не хотіла б їх утрачати.
– Я все розумію, – відповів Бебкок. – Звичайно.
Стренд вийшов з кабінету Бебкока, думаючи про нього як про порядного й розумного чоловіка з гнучкими поглядами. Навчальний рік ще тільки почався, а Стренд уже відчув, як легко і спокійно працює вся школа і як без особливого примусу підтримується дисципліна. Взаємини між учителями та учнями були невимушені, товариські, і це створювало сприятливу атмосферу для викладання й навчання. І Стренд знову сповнився великих сподівань – як колись давно, на початку свого вчителювання.
– Твоє щастя, що містер Бебкок такий добрий чоловік, – сказав Стренд Ромеро на другий день. Він дав хлопцеві цілу ніч похвилюватися, перш ніж повідомив про директорове рішення. – Він згоден тебе терпіти. Тільки нікому про це не кажи! Напиши йому записку й подякуй.
– А ви його не спитали, чи сам він у бога вірить?
– Не спокушай долі, юначе! – відрубав Стренд.
Ромеро дістав з кишені й розгорнув аркушик паперу.
– Отут вам треба підписатися, містере Стренд. Це дозвіл від матері на те, що мені можна грати у футбол. Я одержав його сьогодні.
Стренд подивився на папір. То була віддрукована на машинці форма, де мав стояти підпис батька або матері, а також вихователя, який засвідчував би їхній підпис. Там, де було місце для підпису батька чи матері, хтось недбало поставив олівцем хрестик. Коли Стренд підвів очі від хрестика, він зустрів погляд Ромеро – зухвалий, відвертий, похмурий погляд, який завжди дратував Аллена. І все ж таки цей хрестик – свідчення того, що протягом одного покоління відбувся перехід від неписьменної матері до підлітка, який палко сперечається про трактат Едварда Гіббона, – змусив Стренда змінити свою думку про систему народних шкіл в Америці на краще.
Як і належало, Стренд віддав підписану форму футбольному тренерові, містерові Джонсону. То був серйозний, відданий спорту молодик, який перед кожною грою молився в роздягальні, просячи в бога не перемоги, а щоб гравці обох команд залишилися неушкоджені. Взявши форму й побачивши хрестика, Джонсон звів брови.
– Сподіваюся, це має законну силу, – промовив він.
– Думаю, що так, – відповів Стренд.
