– Як друг, Аллене, – сказав Хейзен, – я хочу вам відмовити. Ви ж самі знаєте, що втне цей нікчемний пацючок із гетто, коли його випустять на волю. Він просто зникне. Ви ніколи більше не побачите ні його, ні своїх грошей. І поліція не побачить. Він зникне з гетто, як привид, і мільйон його співвітчизників заприсягнуться, що ніколи його й не знали.
– Я все ж таки спробую, – тихо мовив Стренд.
– Тільки не з моїми грішми. І, сподіваюся, не з вашими. Мені здається, ця розмова затяглася.
– Мені теж так здається, Расселе. На добраніч.
Пролунав такий звук, наче на другому кінці дроту Хейзен розтрощив телефон.
«Одне ясно, – подумав Стренд, вертаючись на кухню. – Цього року на різдво не буде ніякого Хемптона». Він поставив на вогонь сковороду з шинкою, а на другу сковороду розбив двоє яєць. Завтра він попросить місіс Шіллер закупити йому продукти. Хтозна, коли Бебкок зажадає, щоб він приступив до виконання своїх щоденних обов'язків і харчувався в їдальні разом з учнями, приписаними до його столу. Але він знав, що не поспішатиме повертатися до заведеного порядку, принаймні з власної волі. І хай там усе хоч западеться, а йому треба поїсти!
Стренд поїв, але не втамував голоду, і на мить йому спала думка піти до кімнати Роллінза та Ромеро й пограбувати Роллінзові припаси ласощів. Та потім він із сумом подумав, що одного злочину школі вистачить до кінця року.
Стренд саме читав у вітальні, коли в двері хтось несміливо постукав. Він відчинив і побачив за порогом Роллінза – хлопець був у піджаку, на бичачій шиї – краватка. Так мали неодмінно вдягатися до вечері всі учні. Стренд, якого в останні роки дратував недбалий вигляд сина, це правило схвалював. Темношкірий, чорноволосий хлопець з вольовим обличчям спортсмена, що здавалося надто малим проти його могутніх. плечей і міцної шиї, був сумний.
– Я не хотів би турбувати вас, містере Стренд, – промовив він тихо, – але мені треба побалакати з вами. Я не довго…
– Заходь, заходь, – сказав Стренд.
У вітальні Роллінз сів навпроти Аллена й переплів під стільцем свої довгі мускулясті ноги.
– Я з приводу Ромеро… – Цей великий хлопець, здавалося, говорив через силу. – Він вчинив дурницю, і якби він був розбудив мене, я б цього не допустив, і до ножа не дійшло б. Я Хітца знаю, і якби я його трохи налякав, то все владналося б само собою, без різанини. Може, вони дали б один одному ляпас чи два, але ж за це до в'язниці не садять
і зі школи не виключають. Але я знаю й Ромеро, він хлопець добрий, містере Стренд, і хоч би що він скоїв, а в'язниці не заслуговує. Я хотів провідати його, але у в'язниці сказали, що провідувати дозволено тільки родичів. А я ж для нього і є справжній родич! Судячи з того, що він розповідав мені про своїх матір, батька, сестер та брага, вони не варті навіть телефонного дзвінка і з радістю покинуть його там, щоб він гнив довіку. Ви розумний чоловік, містере Стренд, і знаєте, як вплине тюрма на такого хлопця, як Ромеро. Коли він звідти вийде, то до кінця днів своїх тинятиметься на вулиці, і там ніж його вже не вдовольнить. За поясом він носитиме пістолет, кишені в нього будуть набиті порошком, а полісмени знатимуть його краще, ніж своїх матерів… Та ви не гірше від мене знаєте, що в'язниці не виховують громадян, а плодять порушників закону. Несправедливо буде, якщо хлопець потрапить до в'язниці, містере Стренд… – Роллінз щиро захищав товариша, він говорив повільно й серйозно, в його голосі бринів притлумлений розпач.
– Я з тобою згоден, Роллінзе, – відповів Стренд. – Відразу після того, як це скоїлось, я був злий на нього, страшенно злий…
– Він розуміє, як багато ви для нього зробили, містере Стренд, – мовив Роллінз, – Ромеро часто мені про це розповідав, хоч я й знаю, що вам він не казав нічого. Ромеро не з тих хлопців, які вміють уголос дякувати. Не така у нього вдача. Та ви й самі знаєте.,.
– Знаю, – сухо підтвердив Стренд.
– І все ж таки він вам вдячний. Дуже вдячний.
– Дивно він це доводить!
– Хітц його дуже побив. А він важить майже центнер. Я, звісно, не, ходжу з ножем, але Ромеро… Ну… як його виховували? І де він ріс? Хлопцеві весь час доводилося пильнувати, щоб його не скинули з даху або не втопили в річці. Він… Ну… в нього про все зовсім інше уявлення, ніж у тутешніх джентльменів. Я певен, ви знайдете в своєму серці жалість і простите його…
– Я не владний прощати його, Роллінзе, – лагідно промовив Стренд. – Це – справа директора, вчителів, Хітцового батька, самого Хітца і, зрештою, ради опікунів.
– Господи! – вихопилося в Роллінза. – Та вони ж ладні втопити такого, як Ромеро, в ложці води, коли він ускочить у халепу, хіба, ні?
– Боюся, цього слід сподіватися, – сказав Стренд. – Я нічим не можу зарадити.
– Я чув, призначили заставу – десять тисяч доларів.
Стренд кивнув.
– Це вони зумисне йому так? – Роллінз похитав головою.
– Суддя був старий чоловік, – Стренд не знав, навіщо він це сказав.
– Одне Ромеро повинен добре затямити: стерегтися білого суду. – Уперше в Роллінзовому голосі прозвучали гіркі нотки.
– Не думаю, щоб у нашому випадку це мало якусь вагу.
