– Вони, видно, скористалися телеоб'єктивом. Чудо сучасної фотографії! – Бебкок коротко засміявся, – Я подзвонив до газети й сказав редакторові, що Ромеро вже виключили зі школи, але ця звістка подіяла, як, кинута собакам кістка. Стаття обіцяє, що за справу візьмуться грунтовніше. За сніданком кожен учень і кожен учитель мали перед, собою на столі газету. Репортери зібрали про Ромеро всі факти. Взяли інтерв'ю в Хітца і, певна річ, з усіма подробицями,. З'ясували, що Ромеро тут був на стипендії, «Зелене світло злочинцям» – так вони назвали статтю. «Облудна сентиментальність Нью-Йоркських жалісників, що вивозять свої проблеми до невинного містечка». Про Хейзена не згадали, а от ваше прізвище написали правильно. Останнім штрихом до вашої репутації стало зауваження проте, що ви проводите літо в Істхемптоні – «кублі багатства й розпусти». Певно, редактор вивчав журналістику. заочно десь у Голлівуді. Про нашу справу згадували й у ранковій програмі хартфордеького телебачення. Там її подали трохи менш агресивно, та однаково не в тому дусі, щоб батьки сповнилися бажанням посилати своїх хлопців учитися в Данберрі. Сказати щиро, часом мені навіть шкода, що наші засоби інформації досягли такого розвитку.
Стренд уявляв собі, як Бебкок сидить за столом у своєму кабінеті, воює з люлькою, яка давно погасла, скидає і надіває в нестямі окуляри.
До речі, ви розмовляли з Хейзеном? – запитав директор.
– Учора ввечері.
– Що він сказав?
– Щоб Ромеро виплутувався сам.
– Застави не буде?
– Ані цента.
Бебкок зітхнув.
– Бідолашний ошуканий хлопець! І ще одне. До мене на роботу дзвонили фебеерівцї з Нью-Хейвена, Хочуть поговорити з вами. Це нібито не стосується Ромеро. Те, що він учинив, – не державний злочин.
Ви не здогадуєтеся, чого їм від вас треба?
– Ні, поки вони самі мені про це ке скажуть.
На другому кінці дроту, як і слід було сподіватися, запала мовчанка. Потім Бебкок озвався знов:
– Що ж, якось переживемо… Аллене, я гадаю, вам краще приступити, якщо зможете, до уроків і ходити в їдальню. Бо коли не показуватиметеся на люди, то складеться враження, ніби ви щось приховуєте,
– Я розумію.
– Якщо дозволите дати пораду, то краще уникайте відповідати, на всякі такі запитання. Наймудріше буде заявляти так: мовляв, на вашу думку, велика удача, що ви нагодились і все обійшлося досить щасливо. Вибачайте, що я підказую вам, але чим менше ви говоритимете про те, хто винен, а хто ні, тим краще буде для всіх. Бувши вами, я б узагалі не думав про те, взяв чи не взяв Хітц гроші.
– Ви маєте рацію. Звідки ж мені знати… Я прийду сьогодні на обід, а пополудні з'явлюся на уроки.
– Це дуже розумно з вашого боку, – мовив Бебкок із полегкістю. – Я знав, на вас можна покластися. А якщо чіплятимуться газетярі, я буду вам дуже вдячний, коли ви просто скажете: «Ніяких коментарів».
– Я не мав наміру виступати з промовами.
– Даруйте, що я ніби настраханий, – вибачився директор. – У мене в голові таке діється!.. Ви, мабуть, будете раді почути, що Хітц сьогодні не прийде ні на обід, ні на уроки. Учора ввечері подзвонив його батько й сказав, щоб син першим же літаком вилетів до Вашінгтона. Хоче показати його справжньому лікареві. Так і висловився. Ми випровадили хлопця ще до сніданку.
– Дяка богові за це невеличке милосердя, – промовив Стренд.
– То до обіду?
– До обіду, – попрощався Стренд і поклав трубку.
Посеред останнього уроку секретарка принесла Алленові записку від Бебкока. В ній повідомлялося, що в директоровому кабінеті чекають двоє джентльменів, які хочуть бачити містера Стренда. Бебкок просив його прийти до кабінету відразу після уроку. Стренд сховав записку до кишені й почав розповідати далі про міжнародну політику президента Теодора Рузвельта.
Обід і уроки пополудні виявилися не такими жахливими, як Аллен їх собі уявляв. Учні дивилися на нього зацікавлено, а викладачі, випадково зустрівши його, бурмотіли, ніби їм дуже прикро, що так сталося. Аллен був певен: їх попереджено, щоб не обговорювали цієї події й не докучали містерові Стренду. Та хай там як, а в бурмотінні вчителів Стренд уловлював співчуття. Хоча певна група учнів і недолюблювала Ромеро, проте Хітца – Аллен про це знав – усі ненавиділи. Футбольний тренер Джонсон, зустрівши Стренда на шкільному подвір'ї, навіть прошепотів: «Шкода, що Ромеро не різонув глибше».
О четвертій уроки закінчилися, і Стренд поволі пішов безлюдним сірим подвір'ям. Під поривами листопадового вітру з дерев злітало останнє листя. «Двоє джентльменів… – міркував Аллен. – Видно, ФБР багате на людей, коли допитати п'ятдесятирічного вчителя історії, якому ніколи навіть не виписували виклику до поліції за порушення правил стоянки автомобіля, посилають аж двох озброєних службовців!»
– Вони в містера Бебкока, – повідомила секретарка, коли він увійшов до канцелярії. – Заходьте відразу туди.
