– Торо зроду не бачив Середземного моря, – промовив Стренд, – але був дуже щасливий, живучи біля звичайнісінького озерця.
– Він був неодружений.
– Здається, що так.
– Якби я раптом забагатіла, – сказала Леслі, – то, мабуть, стала б легковажною, ні про що б не думала й потопала в розкошах. Ти б мене такою стерпів?
– Ні.
Вона знов засміялася.
– Люблю чоловіків, які знають, чого вони хочуть. О, я вже забалакалася! Цей дзвінок коштуватиме Лінді купу грошей. Ти щасливий?
– Як ніколи,
– Я знаю, що ти прикидаєшся, і люблю тебе за це!
Крізь тріскотіння Аллен почув звук поцілунку, і Леслі поклала трубку.
Він і собі поклав трубку, пішов до ванної і заліз нарешті в теплу воду. «Моє маленьке власне море, – подумав Стренд, ніжачись у теплі. – Я тішитимусь ним, як Торо своїм озерцем…»
Стренд дуже здивувався, коли, повернувшись після останнього уроку до себе, побачив у своїй квартирі Хейзена. Той стояв у вітальні й діставав з книжкової полиці журнал. Минуло більш як тиждень після їхньої розмови по телефону, і відтоді Стренд не мав від нього жодної звістки.
– Привіт, Аллене! – сказав Хейзен. – Сподіваюся, ви не проти?,
– Мене впустила місіс Шіллер. – Він простяг руку, і Стренд потис її, – Я привіз вам невеличкий подарунок.
Хейзен показав на столик. Там стояли дві великі пляшки «Джонні Уокера», улюбленого віскі Стренда.
– Дякую, – мовив Аллен. – Вони, звісно, не завадять.
– Я прийшов вибачитися за свої дурні балачки по телефону, – сказав Хейзен, насторожено вдивляючись у Стренда, так ніби не певен був, як той сприйме його слова.
– Забудьте про це, Расселе, – сказав Стренд. – Я вже давно забув.
– Радий це чути, – з полегкістю в голосі мовив Хейзен. – Непорозуміння часом трапляються… Навіть між найкращими друзями. Зрештою, я таки був трохи знервований отією заміткою в «Таймс»,
– Як там усе скінчилося? У газетах я більш нічого не бачив.
– А більш нічого й не буде, – відповів Хейзен. – Як видно, вони просто нашкребли мало бруду. Мабуть, у департаменті вирішили не роздувати справу.
– От і гаразд. Хочете випити? Боюсь, мені доведеться наливати з вашої пляшки. Я допив своє віскі ще тиждень тому.
Хейзен подивився на годинник.
– Що ж, гадаю, пора й випити. Якщо ви приєднаєтеся до мене…
– Хіба що одну, – сказав Стренд. – В таку погоду тільки пити. Я мало не закоцюб, поки добіг додому. – Він пішов на кухню по склянки, лід та воду. Хоч лікар і порадив йому зрідка вживати віскі, але після того, як Роллінз допив пляшку, Стренд так і не купив ще одну. Поки стояв холод, він намагався якомога більше сидіти вдома. Правда, він міг би попросити місіс Шіллер купити віскі, коли та ходила до містечка по продукти. Та це, звичайно, не був би «Джонні Уокер». Грошей у Стренда залишилось небагато, і він не міг ними так сіяти.
Коли він повернувся до вітальні, Хейзен уже відкрив пляшку, і Аллен налив обом по чималій порції. Вони цокнулися й випили. По тілу швидко розлилося тепло, і Аллен вирішив, що віднині питиме щодня перед обідом.
Місіс Шіллер наклала в камін дров, і Стренд, запаливши підкладену під поліна газету, почав спостерігати, як полум'я поповзло вгору. Хвилину він грів над вогнем руки, а тоді підійшов до столу біля вікна, за яким уже вмостився Хейзен. У сутінках було видно, як сіється за вікном сніг, доповнюючи зимову картину, намальовану морозними візерунками на шибках. Там відбивався Хейзенів профіль, і два образи чоловіка – справжній і віддзеркалений – справляли химерне подвійне враження. Справжнє обличчя було розслаблене, привітне; відбиток у вікні – холодний, суворий, ніби викарбуваний на металі й схожий на голову імператора на монеті, – владар, просити милосердя в якого марна справа.
Коли Стренд підсів навпроти до столу, Хейзен замислено подивився на нього.
– Аллене, – сказав він м'яко, – я прийшов просити пробачення. Не тільки за те, що наговорив по телефону. За моє ставлення до Ромеро. Я мав багато часу обміркувати все й зрозуміти, в чому моя відповідальність. Сьогодні я був у Хартфорді й розмовляв із суддею. Я дізнався, що Роллінз заклав за нього гроші. Де він узяв десять тисяч, – для мене загадка. Але не в тім річ. Суддя сказав, що хлопець дістав їх за один день. Повірте, мені було соромно стояти перед тим суворим старим чоловіком. Я заявив йому, що хочу особисто взяти участь у справі, прийду в суд і сам вестиму її. Я розповів судді, як познайомився через вас із Ромеро, як ми з вами розмовляли про його здібності та злиденне життя. Дарма що суддя такий суворий на вигляд, він не звір, до того ж пам'ятає мого батька, ще з тих часів, коли сам він був молодим адвокатом і тільки ставав на ноги. А знаєте, він погодився скасувати заставу й звільнити хлопця під мою відповідальність. – Хейзен сумно всміхнувся. – Мабуть, суддя не читав того номера «Нью-Йорк Таймс». Певна річ, він поставив умову. Ромеро повинен щотижня з'являтися в лікарню до психіатра на огляд і лікування. Я вже сказав про це Холлінгзбі, і той завтра поверне Роллінзові гроші.
«Дві тисячі доларів знову ляжуть до банку, – подумав Стренд, – Подарунки на різдво будуть».
