– Ромеро, – озвався він нарешті, – зараз твоя доля в твоїх руках. – Отже, він, Стренд, свій вибір зробив. На краще чи на гірше? – Візьмися, зрештою, за розум. Не хотілося б тобі нагадувати, в якому ти боргу перед містером Хейзеном і мною, але я змушений нагадати. Ми з ним зробили на тебе велику ставку. І з твого боку нечесно, якщо ти не хочеш зрозуміти, що повинен цю ставку виправдати.
– Мені дуже шкода, містере Стренд, – озвався Ромеро, не підводячи погляду. – Всі знають, що я зробив і чому. За свій вчинок я відповім. Ухилятися не збираюсь. Ви всі тільки марнуєте час, переконуючи мене.
Стренд стенув плечима.
– Боюся, ми й справді марнуємо час, – сказав він директорові.
Бебкок зітхнув.
– Гаразд, Ромеро, – мовив він. – Збирай речі і йди собі. Негайно. Тобі не можна залишатися тут навіть на одну ніч.
– Я відвезу хлопця до Уотербері, – сказав містер Холлінгзбі. – Роллінзе, може, на нього вплинуть твої батьки?
– Вони, звісно, спробують, – відповів Роллінз. Він узяв Ромеро за лікоть. – Ходімо, герою!
Містер Холлінгзбі і Стренд вийшли за хлопцями з кімнати, а потім на подвір'я. Коли всі четверо простували до Мелсонового корпусу, вони скидалися на невеличку врочисту процесію.
– Перед тим, як ви прийшли, – сказав Холлінгзбі Стрендові, – Бебкок оголосив Роллінзові догану. За те, що не повідомив про азартні ігри в кімнаті. Він призначив хлопцеві до кінця року випробний термін. Тепер про футбол Роллінзові доведеться забути. Тренер буде не в захваті, коли почує про це. І на стипендію для вступу в коледж тепер йому важко розраховувати.
– У вас є діти? – запитав Стренд.
– Дочка. Хвалити бога, вже заміжня, – засміявся Холлінгзбі.
Стренда так і розбирала нетерплячка запитати в адвоката, чи він
хоч раз читав доччиного листа до її чоловіка чи до якого-небудь іншого.
– А у вас? – поцікавився Холлінгзбі. – Скільки дітей у вас?
Троє. Поки що жоден не потрапляв до в'язниці.
– О, то ви відважний чоловік! – похитав головою Холлінгзбі. – Стільки дітей у наш час…
Коли увійшли до корпусу, Стренд із полегкістю побачив, що в загальній кімнаті нікого немає. Ромеро попрямував до сходів, але Стренд його зупинив.
– Хесусе, – мовив він, – ще раз подумай…
Ромеро похитав головою.
– Ну, гаразд, – сказав Стренд. – Тоді прощавай. Хай тобі щастить!
Він простяг руку, і Ромеро її потис.
– Не беріть так близько до серця, – мовив Ромеро. – Це тільки трісочка у великому вогнищі. – Він рушив до дверей, потім став і обернувся. – Можна, я скажу вам кілька слів, містере Стренд?
– Коли вважаєш, що є про що говорити.
– Таки є. Я йду звідси, але думаю, що й ви тут не довго затримаєтесь. – Він говорив із щирою переконаністю в голосі. – Тут майже всі пристосуванці, містере Стренд. А вас я не вважаю пристосуванцем.
– Що ж, дякую, – з іронією сказав Аллен.
– Решта вчителів –. просто жуйні тварини, містере Стренд. Пасуться собі мирно на травичці…
«Цікаво, – подумав Аллен, – де Ромеро вичитав ці слова?» Та, почувши їх, він був змушений визнати, що вони таки справедливі.
– – А ви людина з бетонних джунглів, містере Стренд, – провадив Ромеро. – Ось чому ви мене розумієте. Всі інші тут дивляться на мене так, ніби я із зоопарку.
– Це несправедливо, – відказав Стренд. – Принаймні щодо решти.
– Я тільки висловлюю свою думку, – здвигнув плечима Ромеро.
– Ти все сказав?
– Усе.
– Іди збирай речі, – промовив Стренд. Він був роздратований і не хотів більш нічого чути. Принаймні сьогодні.
– Ходімо, хлопче, – грубо кинув Ромеро Роллінзові. – Пора вшиватися з оливкових плантацій. Хазяїн продає нас на південь.
Стренд провів поглядом Холлінгзбі та двох хлопців, що піднялися сходами нагору, і: ввійшов до свого передпокою. У вітальні дзвонив телефон. Стренд уже вирішив був не брати трубки, але таки взяв, подумавши, що це, може, дзвонить із Франції Леслі, щоб заспокоїти його.
Дзвонив Хейзен.
– Ви читали оте розтрикляте повідомлення в «Таймс»?
– Читав.
– Вірогідне джерело! – Голос у Хейзена аж хрипів. – Якийсь нікчему в– департаменті юстиції щось бовкнув охочому до сенсацій репортерові, і це стало «вірогідним джерелом»! Чорт забирай, якби хтось записав розмову між Ісусом Христом та Іоанном Хрестителем, вони б обернули і її на державний злочин!
– Я намагався додзвонитись до вас учора ввечері й попередити про замітку в «Таймс». Але ніхто не брав трубки,
– Я був у тій проклятущій опері. А мій чортів слуга надто ледачий, щоб вийти з бару, де він дудлить моє віскі, й узяти трубку, коли мене немає вдома. Я сьогодні ж таки вижену сучого сина! Звідки ви довідалися про «Таймс»?
– Учора тут були два фебеерівці. Розпитували мене про вас. Ну, й порадили заглянути сьогодні вранці у «Таймс».
– Про що вони питали?
– Чи я чув, як ви з Хітцом розмовляли про справи.
– І що ви відповіли?
– А що я міг відповісти? Сказав, що нічого не чув.
– Господи, невже ви не могли заприсягтися, що весь час були зі мною і напевне знаєте: я й словом не перемовився з Хітцом ні про які справи.
– Расселе, про це ми з вами вже розмовляли, – сумно мовив Стренд. – Я сказав їм те, що знав. Не більше й не менше.
