Аллен читав у спальні. В суботу зранку Леслі завжди була дуже заклопотана. Щопівгодини, з восьмої до першої, приходили на урок діти, і Аллен замикався в спальні, щоб не чути одноманітного нездарного бренькання. Знічев'я він брався читати. На столику біля ліжка в нього завжди лежали дві книжки, які він любив час від часу погортати, – «Завоювання Мексіки» та «Завоювання Перу» Прескотта. Сам кабінетний історик, чиї найдальші наукові подорожі обмежувалися випадковими візитами до читального залу публічної бібліотеки на Сорок другій вулиці, Стренд особливо захоплювався яскравою розповіддю сліпого вченого, ув'язненого в стінах Кембріджу, про відчайдушні подвиги в далеких краях жменьки невгамовних людей на конях, які мечем змінили обличчя планети й ніколи не замислювалися про те, що через кілька сторіч історія устами корінного населення континенту винесе колоніальним завойовникам нещадний вирок за те зло, яке вони принесли з собою.
З інших причин Стренд захоплювався також працями Семюеля Еліота Морісона, що брав участь у морських війнах, проплив шляхами Колумба й Магеллана і описав ті подорожі та криваві битви героїчною, мужньою прозою. Якби Аллен був шанолюбний, то прагнув би стати Прескоттом. «Прожити життя так, як Морісон, – сумно признавався собі Аллен, – це не для мене».
Замолоду Стренд плекав надію прославити своє ім'я історичними відкриттями. Та коли помер батько, – Аллен був тоді на останньому курсі коледжу, – залишивши після себе занедбану майстерню ремонту електропобутових приладів, хвору дружину й нікчемно малу страховку, хлопцеві довелося забути про свої плани продовжити освіту, Він переконав себе, що в його становищі найкраще – де здобути право викладати в середній школі історію, бо де давало йому змогу віддаватися улюбленій роботі і водночас заробляти на життя собі й матері. А коли мати померла, Аллен уже був одружений і народилась Елінор. Отож тепер він тільки читав і викладав історію, проте сам нічого не писав. Хоч він часом і шкодував про це, зате винагороджував себе тихими суботніми ранками, перечитуючи улюблену книжку.
Рано-вранці він поснідав з Леслі та Керолайн, майже не слухаючи їхньої розмови, а за кавою переглянув «Таймс». Керолайн повідомила, що чула, як близько третьої ночі прийшов додому Джіммі, Двері його кімнати й досі були зачинені, і Керолайн сказала, що братик прокинеться не раніш, як опівдні. Здавалося, про вчорашню пригоду дівчина вже забула. До столу вона сіла в тенісній формі, а після сніданку пішла грати, взявши стару дерев'яну ракетку й пообіцявши вернутися до смерку.
Щосуботи вранці до них навідувалась місіс Кертіс – прибирала, відчиняла двері дітям, які приходили на уроки. Іноді Леслі просила Аллена зайти до вітальні й послухати хлопчика або дівчинку, що несподівано ставали піаністами. Але цього ранку його не запросили на жоден з тих імпровізованих концертів, і Аллен зрозумів: сьогодні особливого хисту ніхто не виявив, і за ленчем Леслі буде роздратована.
Він уже вп'ятнадцяте перечитував опис битви Кортеса на шляху до Мехіко, коли задзеленчав телефон. Аллен пішов у коридор і взяв трубку. Дзвонила Елінор.
– Як там Керолайн? – спитала вона.
– Зовні ніяких травм, – відповів Стренд.
– А я оце пораюсь удома, – сказала Елінор. – Так от, щодо містера Рассела Рениа Хейзена. Я зазирнула в довідник «Хто є хто». Керолайн учора притягла додому кита.
– Що означає «кита»?
– І неабиякого, – додала Елінор. – Президент однієї з найбільших юридичних контор на Уолл-стріті, заснованої ще його батьком, нині, покійним. Член правління доброго десятка величезних корпорацій – від нафтових до сільськогосподарських та хімічних. Опікун своєї колишньої школи, має найбагатшу в Америці колекцію імпресіоністів та модерністів – її почав збирати батько, а продовжив синок. Там написано, що він підтримує зв'язки з музеями, з оперою, відомий своїми філантропічними інтересами. У сиву давнину грав у хокей за Йєль, член Національного олімпійського комітету, а також багатьох клубів, зокрема «Ракет», «Сенчері» та «Юніон-клаб». Одружений із дамою з вищого світу. Дівоче ім'я – Кетрін Вудбайн. Троє дітей – дві дочки й син. Усі дорослі. Ще щось прочитати?
– Досить, – сказав Аллен.
– «Хто є хто» не згадує про те, що він любить кататися на велосипеді, – докинула Елінор. – Думаю, про це буде в наступному виданні. Я ще за вечерею збагнула, що він – не просто один з диваків, які щодня катаються в Центральному парку.
– Я теж зрозумів, що вій особа значна, – сказав Аллен. – Одначе сам він цього не афішував, і це йому робить честь.
– А навіщо йому афішувати себе? Ти знаєш кого-небудь із тих, про кого написано у «Хто є хто»?
– Так відразу й не скажу, – відповів Аллен. – О, згадав! Там е один старий професор із школи Жюяра, в якого навчалася твоя мати… Оце, здається, й усе. А в таксі ви про що-небудь розмовляли?
– Він поцікавився, чому я сказала, що роблю кар'єру, коли він влаштував нам допит.
– І що ти відповіла йому?
