– Я міг би залишитись удома, – сказав Хейзен. – Я вчинив безглуздо, що не зважив на пізню годину. Одначе…, – Його обличчя проясніло. – Завдяки цьому я познайомився з вами і вашою чарівною сім'єю!.. Але я справді забираю у вас надто багато часу. Я тільки хотів залишити тут ракетку й квіти, а ще взяти велосипед. Але в портьє ніхто не відповідає, і я…
– Зараз його немає, – пояснив Стренд. – Якщо ви хвилинку зачекаєте, я спитаю в місіс Кертіс, де ключ від підвалу.
– Дякую, – мовив Хейзен. – Якщо це не завдасть вам багато клопоту.
Місіс Кертіс саме ставила букет у велику вазу на кухні.
– Чудові, правда? – сказав Аллен. Він мав дуже невиразне уявлення про квіти – знав тільки троянди та хризантеми, а далі навіть у назвах губився.
– Вони коштують такі гроші, – буркнула місіс Кертіс, сердито тицяючи квітки у воду, – що на них ви могли. б цілий тиждень годувати родину.
– Містер Хейзен хоче забрати з підвалу свій велосипед, – мовив Аллен, пускаючи повз вуха зауваження місіс Кертіс про вбогі статки його сім'ї. – Ви знаєте, де Александер зберігає ключі?
– Зійдете в бойлерну, – сказала місіс Кертіс. – Вона відчинена. Праворуч угорі полиця. У ближчому кутку має лежати ключ. Той чоловік збирається в такому стані їхати через парк на велосипеді?
– Гадаю, що так.
– Таж від його вигляду звірі в зоопарку з кліток повискакують! – Місіс Кертіс знову взялася за квіти, – І не забудьте покласти ключа на місце!
– Покладу, – буркнув Аллен і вернувся до передпокою, де стояв Хейзен. Чоло в нього трохи поморщилося, коли він почув, як недбало хтось грав у вітальні гаму. Стренд усміхнувся.
– Звичайно грають краще, ніж сьогодні, – пояснив він. – Де, мабуть, далеко не перший із учнів Леслі.
– І все ж таки, мабуть, приємно навчати дітей, – зітхнув Хейзен, розправляючи насуплені брови. – Весь час бути з молоддю… – Він не доказав.
– Я знаю, де ключ від підвалу, – повідомив Стренд, – Зараз ми туди спустимося.
– Не варто, – мовив Хейзен. – Я й так завдав вам стільки клопоту! Внизу мене чекає мій службовець. Якщо ви скажете, де ключ…
– Однаково я збирався трохи погуляти, – сказав Аллен, хоч це спало йому на думку тільки тепер.
Він відчинив двері й рушив із Хейзеном до ліфта. На першому поверсі стояв у вестибюлі високий чоловік років тридцяти п'яти у вельветових штанях і светрі. Хейзен відрекомендував його як містера Конроя, одного зі своїх секретарів. То був досить хирлявий молодик із сірим обличчям. «Колір попелу, що багато років лежав на дощі», – промайнуло в Стренда. Одяг на Конрої висів мішком. Алленові стало цікаво, який же вигляд мають решта Хейзенових секретарів і скільки їх у нього. Чи всі вони справляють таке гнітюче враження, як цей, чи є серед них і привабливіші?..
Вони спустилися сходами до бойлерної. Стренд знайшов ключа, відімкнув двері підвалу, і Конрой швидко й вправно схопив велосипеда. Стренд запропонував йому на сходах свою допомогу, але Хейзен роздратовано кинув:
– Він і сам донесе! Чи не так, Конрой?
– Звичайно, сер! – відповів той.
Стренд замкнув двері й поклав ключа на полицю. Конрой чекав на вулиці, поки вони вийдуть з будинку.
– Залишите велосипед у швейцара.
– Гаразд, сер, – відповів Конрой і сів на велосипед.
– І до понеділка, – сказав Хейзен.
– Так, сер, – відповів Конрой. – Якщо я буду потрібен вам у вихідні, мій автовідповідач мені перекаже.
– Якщо будете потрібні, – мовив Хейзен.
Він і Стренд подивилися вслід Конроєві, що поїхав на велосипеді.
– І в думці не припускаю, що він може належати до якої-небудь профспілки, – озвався Стренд, – цей ваш містер Конрой. Так старатись у вихідні…
– Здібний хлопець, – кивнув головою Хейзен. – Я йому добре плачу за те, щоб він часом попрацював кілька зайвих годин. Конрой неодружений, а це багато важить! – Він засміявся, – Якщо ви не проти, то, може, прогуляємося трохи разом?
– Куди б вам хотілося піти? – спитав Аллен. – До парку?
Хейзен усміхнувся й похитав головою.
– Тільки не зараз, прошу вас! Ще такі свіжі спогади… Може, до Лінкольн-центру?
– Гаразд, – погодився Стренд, і вони рушили. – Я люблю ним помилуватися. Це сповнює мене надією, що місто не так скоро обернеться на суцільну руїну.
Якийсь час вони йшли мовчки, втішаючись прогулянкою.
– Мене зацікавило ваше прізвище, – озвався Стренд.
– Чому?
– Був такий собі Вільям Хейзен, його ім'я залишило слід в американській воєнній історії.
– Справді? – здивувався Хейзен. – Що ж він такого зробив?
– Пішов на Вест-Пойнт і розбив індіанців. А під час громадянської війни був полковником у Шермана в Джорджії і з полком добровольців з Огайо захопив форт Макаллістер.
– Святий боже! – вигукнув Хейзен. – Звідки ви все це знаєте?
– Вчитель історії – це справжня скарбниця непотрібної інформації.
– А що він іще зробив? Коли той чоловік справді такий знаменитий, то, може, я спробую довести, що ми з ним родичі!
– Він став генералом і створив війська зв'язку.
Хейзен засміявся.
