– Ви й допомагаєте, – сказав Хейзен. Раптом він зупинився і мляво поклав руку Стрендові на плече, та одразу й забрав її, мовби зніяковівши від такого вияву почуттів, і знов заходив по кімнаті, так ніби перебороти біль, що затиснув його в лещата, він міг тільки в русі. – Вже саме те, що ви тут і дозволяєте мені виливати душу, допомагає мені більше, ніж ви собі, мабуть, уявляєте. Господи, скільки ж я перетравлював усе це в собі – дружину, нікчемних дітей, усе! Я вже мало був не вибухнув. Мій дорожній гарем! Лінда Робертс! Боже мій, ми з нею прожили б двадцять років на безлюдному острові й навіть не подумали б торкнутись одне одного. І та сучка знає про це не гірше від нас, але хоче поламати всі людські стосунки, які я маю чи міг би мати. Ну… інші в мене були. Не стану від вас приховувати… Так, інші були. А чого ж іще вона сподівалася? Вона перестала зі мною спати давно, багато років тому. Відколи ми побралися, це стало однаково, що кохатися з айсбергом. До одруження все було інакше. Тоді мій і її батьки – вони були у фірмі партнери – вирішили, що гроші краще тримати в одній родині, й заплющували очі на те, що їхні доброчесний синок і молоденька дочка злягаються, по суті, у них під носом. Господи, хіба ж вона була така! Та ви подумали б, що вона найпалкіша жінка після Клеопатри! Але тільки-но на її пальці з'явилась обручка і я спробував підступитись до неї, це було схоже на те, ніби я збираюся згвалтувати черницю. Те, як ми спромоглися на трьох дітей, – найнезбагненніша із загадок – цього клятого сторіччя. І ось якими вони поставали. Хоч, може; не в усьому вина їхня. З такою матір'ю, яка ненавидить батька і до нестями закохана в діток… їм нічого не бракувало. Всі троє дістали по «феррарі», ледве їм виповнювалося по вісімнадцять. Три «феррарі» перед дверима! Ви собі таке уявляєте? Жодне: з них так і не закінчило коледжу. Вони прибігали до своєї матусі в сльозах – мовляв, викладачі до них несправедливі; або ж їм не пощастило з однокурсниками, або ж захотілося прожити зі своїми коханцями зиму в Європі… Щодо мого синочка; то його «коханками» були, звісно ж, особи чоловічої статі… А коли я пробував напоумити своїх милих діточок, вони з мене просто сміялися. І їхня матінка посміювалася разом з ними, І не в грошах справа. Коли я дивився на дітей своїх приятелів, котрі мали грошей удесятеро більше, ніж ми, і бачив, що то шанолюбні, порядні люди, якими може пишатися кожен батько, і порівнював їх зі своїми нащадками, я плакав. Звинувачувати мене в тому, що хлопець перебрав дозу!.. Я мав летіти на кілька днів до Сан-Франціско й подумав, що йому теж непогано було б полетіти зі мною: Але він відмовився й сказав, нібито має якісь справи, мовляв, ніколи. Справи!.. Господи, все, що він цілісінькі дні робив, це тинявся по квартирі. Ніколи навіть не завдавав собі клопоту скинути піжаму чи поголитися. Він був схожий на зарослого бородою пустельника. Вам, маючи таких дітей, мабуть, важко зрозуміти, як я себе почував. Але Я вам скажу: це було так, ніби з дня на день, з року в рік пити кислоту. І якщо ви бодай на мить подумаєте, ніби вона дала мені спокій, коли забралася з дому й виїхала до Європи, то ви дуже помилитесь. Вона бомбардувала мене листами, сповненими погроз і звинувачень, найгіршої мерзоти. Ви собі не уявляєте, наскільки ця жінка вижила з розуму. Помийниця – ось хто вона така! Якби поштарі хоч раз розпечатали одного з тих листів, її заарештували б за поширення поштою непристойностей! Спочатку я на них відповідав, намагаючись замиритися з нею, але марно. Ви не могли б собі уявити чи навіть побачити в кошмарному сні, що ця квіточка Нью-Йоркського світського товариства, ця випускниця школи благородних дівиць у Швейцарії власною рукою писала своєму чоловікові й батькові її дітей! Кінець кінцем я почав викидати листи нерозпечатаними й заявив, що на її дзвінки не відповідатиму… Стривайте, я ще довідаюся, хто це в моїй конторі повідомив її, що я в Турі! Він у мене полетить зі служби, і кліпнути не встигне! А я вже подбаю, щоб ноги його в юриспруденції більш не було!
Зненацька Хейзен зупинивсь, упав – ні, мішком гепнувся в крісло – і заридав, весь червоний, судомно хапаючи ротом повітря.
Аллен стояв, прихилившись до стіни, щоб не опинитися на дорозі в дебелого чоловіка, який несамовито, мов розлютований бугай, метався по чепурній кімнаті з провансальськими меблями й квітчастими шпалерами. Коли цей здоровань у невтримному потоці слів почав виливати свою провину, ненависть, утрачені надії, Аллен мов прикипів до місця й витріщив очі – переляканий, безпорадний, сповнений скорботи і співчуття. Йому просто відібрало мову, в цю хвилину він не міг простягти руку дружби чи порятунку. людині, яку – Стренд це відчував – уже ніщо не врятує. Цей чоловік у нього на очах западав у істерію, таку саму лиховісну й згубну, як і жінка, що його до неї довела. «Я розплачуюся за літо, – промайнуло в Стренда. – Чому я?» Потім йому стало соромно за цю думку.
– Прошу вас, заспокойтеся, – сказав він. – Усе минуло.
