– Нічого не минуло, – зітхнув Хейзен. Він уже тільки стогнав – здавленим, моторошним дискантом. – Це не мине ніколи! Йдіть собі. Прошу вас. Пробачте мені і йдіть собі.
– Іду, – мовив Стренд, радий, що нарешті покине цю кімнату й більше не чутиме тужливого Хейзенового стогону. – Прийміть що-не-будь заспокійливе чи снодійне.
– Я такої гидоти із собою не вожу. Надто велика спокуса, – сказав Хейзен, не підводячи очей, проте досить спокійно.
– Я можу вам дати. Одну таблетку.
– Одну таблетку! – Хейзен хрипко засміявся. – Є один засіб. Ціанід. Дякую. І йдіть.
– Гаразд. – Аллен рушив до дверей. – Якщо вночі я буду вам потрібен, подзвоніть.
Хейзен звів на Стренда погляд. Очі в нього були червоні. Ледве повертаючи язиком, він сказав:
– Пробачте мені, друже.,. Зі мною все буде гаразд. Я не дзвонитиму.
Стренд переступив поріг і пішов до свого номера, почуваючи себе втомленим, виснаженим. Отже, не тільки в'язнів Катерини Медічі прилюдно піддавали тортурам у долині Луари…
Леслі залишила двері незамкнуті, і Аллен увійшов не стукаючи.. В номері світила тільки одна невелика лампочка. Леслі лежала під ковдрою і спала, ледь чутно похропуючи. Це траплялося з нею лише тоді, коли вона була хвора. Аллен тихенько роздягся, та навіть уві сні дружина відчула його присутність і розплющила очі. Він саме збирався лягти у своє ліжко, коли вона простягла до нього руку.
– Іди сюди! – прошепотіла вона.,
Він завагався, але тільки на мить. Якщо й бувають хвилини, коли до болю потрібно відчути тепло коханого, рідного тіла й зігріти його власним теплом, то тепер настала саме така хвилина. Аллен хутко скинув піжаму й ліг біля Леслі. Він лежав, обнявши її у вузькому ліжку.
– Мовчи! – Прошепотіла Леслі. – Нічого не кажи.
Потім вони кохалися, ніжно й безмовно віддаючись пристрасті, немов стираючи з пам'яті хаос минулого вечора.
Леслі відразу поринула в сон. Аллен не спав, не міг заснути. Його серце раптом стало незалежною, некерованою часткою тіла й шалено забилося. «Ні, – подумав він, – це неможливо, це було б уже занадто!» Зусиллям волі він спробував погамувати у себе в грудях бурю, але серце калатало дедалі дужче, дедалі нерівномірніше, слухаючись тільки лиховісних сигналів, які йшли з нього самого. Незважаючи на всі свої зусилля, Аллен дихав усе надсадніше й аж харчав. Він починав задихатися. Через силу підвівся з ліжка й, спотикаючись у темряві, спробував дістатися до ванної, де був його несесер із пляшечкою таблеток нітрогліцерину. Але, перечепившись об крісло, він упав на підлогу, застогнав і вже не зміг звестися на ноги.
Від гуркоту Леслі прокинулась, і за мить у кімнаті спалахнуло світло. Зойкнувши, Леслі скочила з ліжка, підбігла й стала біля нього навколішки.
– Таблетки… – видихнув Аллен між спазмами.
Вона підхопилась і кинулася до ванної. Аллен бачив, як там спалахнуло світло, почув, як забряжчали пляшечки й потекла вода.
Він зібрав усю свою силу й сів на підлозі, прихилившись спиною до крісла. Леслі знов уклякла біля нього, підтримала йому голову, коли він клав до рота таблетку, й піднесла йому до губів склянку. Аллен жадібно ковтнув воду й відчув, як таблетка покотилася горлом униз.
– Все буде гаразд, – вимовив він, спробувавши заспокійливо всміхнутися.
– Не розмовляй!
Зненацька він перестав хрипіти. Напад – якщо це був справді напад – минув.
– Ну ось, – сказав Аллен і, похитуючись, зіп'явся на ноги. – Мені холодно, я, мабуть, ляжу. – Він почував себе ніяково, стоячи посеред кімнати голий.
Леслі допомогла йому дійти до ліжка, і він упав на нього.
– Викликати лікаря? – спитала вона.
– Не треба. Я хочу спати. Прошу, лягай поруч, вимкни світло і обніми мене.
Леслі на мить завагалася, тещі поставила склянку та пляшечку з нітрогліцерином на столик біля ліжка, вимкнула лампу й лягла до нього.
Коли Стренд прокинувся вранці, він почував себе непогано. Приклав до грудей руку і задоволено відчув під ребрами слабкий ритмічний пульс.
Вони снідали, коли задзвонив телефон. Леслі підвелась і взяла трубку. Стоячи біля столика, на якому був телефон, вона виглядала свіжою й молодою. Довгі коси, освітлені вранішнім сонцем, спадали на плечі. Дивлячись на неї, Аллен у захваті подумав про дивовижну здатність жінок швидко відновлювати життєві сили.
– Ну звісно, Расселе, – промовила вона, – я все добре розумію. Не турбуйтеся, за годину ми будемо готові. – Леслі поклала трубку й, знову сівши до столу, намазала маслом скибочку рогалика. – Ми вертаємося до Парижа. Здається, долина Луари трохи втратила привабливість для нашого господаря!
– Який у нього голос?
– Нормальний. А який голос він мав учора, коли ти до нього ходив? – Леслі глянула на нього поверх чашки з кавою.
– Краще не питай! – відказав Аллен.
– Поганий?
– Гіршого не буває. Похмурий, загрозливий. Якщо хочеш знати правду, то я пошкодував, що ми взагалі зустрілися з ним у житті.
– Невже такий поганий? – задумливо проказала Леслі.
– Страшний!
– Він на тебе нападав?
– Особисто на мене. ні. На весь світ. – Аллен підвівся з за столу. – Якщо за годину нам треба бути готовими, то краще я зараз же почну пакуватись і вдягатися.
