– Ні. – На цьому тижні він пив віскі вперше і тому з насолодою смакував його в роті, не поспішаючи ковтати.
Раптом пролунав дзвінок у двері.
– Це Керолайн, – сказала Леслі. – Але ж вона має ключа…
Дзвінок не вгавав. – довгий, гучний, надсадний.
– Святий боже! – захвилювалася Леслі. – Вона ж знає, що ми не глухі.
Джіммі кинув швидкий погляд на батька. Аллен помітив у синових очах тривогу й відчув, як та тривога відбилась і в його душі.
– Я відчиню, – сказав Джіммі, виходячи з їдальні.
Аллен надів окуляри й рушив за ним, удаючи з себе спокійного. Джіммі саме відчиняв двері, коли Аллен вийшов у коридор. Спотикаючись, ледве тримаючись на ногах, Керолайн переступила поріг. Вона підтримувала чоловіка з опущеною головою. Обоє були закривавлені.
«Чоловік точнісінько твого віку», – почув він чийсь голос чи йому здалося, ніби він почув той голос. Знайомий голос…
Джіммі кинувся за поріг і спробував підхопити обох – сестру й чоловіка, якого вона підтримувала. Аллен побіг допомагати Джіммі. Незнайомець застогнав.
– Зі мною все гаразд, – сказала, важко дихаючи, Керолайн. – Його візьміть. Це його кров, не моя. – У вільній руці вона все ще тримала ракетку. Светр і джинси, які вона надягла поверх тенісної форми, були закривавлені. Дівчина відпустила незнайомця, коли Аллен підхопив його попід руки. Незнайомець був високий і важкий; через його зовсім лису голову, скроню та ліву щоку пролягала глибока рана. Зі шкіряної куртки звисали клапті. Він силкувався підвести голову і стати рівно.
– Зі мною все гаразд, – пробурмотів він. – Прошу вас, сер, не хвилюйтеся. Я ось хвилинку посиджу і… – Він знов упав Стрендові на руки.
– Що тут діється? – почув Аллен позад себе голос дружини. – О господи!
– Нічого страшного, шановна пані, – пробурмотів незнайомець, намагаючись усміхнутися. – Правду кажу.
– Елінор, – звеліла Леслі, – подзвони докторові Прінзу і попроси, хай негайно їде сюди.
– Не треба, правду кажу, – промовив незнайомець. Голос його ставав виразнішим. Зробивши над собою зусилля, він випростався. – Про все подбає мій приватний лікар. Я не хочу завдавати вам клопоту…
– Відведіть його до вітальні, – рішуче наказала Леслі, – покладіть на канапу. Елінор, не стій там. Керолайн, а з тобою як?
– Не турбуйся, мамо, – відказала Керолайн. – Я тільки вся в кроні, ото й усе. Пусти мене, Джіммі. Не треба мені санітарів-носіїв, – Голос її лунав твердо й сердито – новий тон, якого досі Аллен у неї не чув.
– Якщо дозволите, сер, я спробую сам, – промовив незнайомець. – Ви побачите, що…
Обережно, готовий щомиті підхопити пораненого, Аллен відступив. Він помітив, що рукав його власного піджака забруднився кров'ю від глибокої рани на руці в незнайомця, і йому стало соромно за те, що він це помітив. Намагаючись триматися рівніше, незнайомець ступив цілком нормальний крок вперед.
– Бачите? – сказав він з гідністю п'яного, що проходить випробу на алкоголь перед полісменом. Тоді помацав собі щоку, спокійно глянув на закривавлену руку. – Легенька подряпина, запевняю вас.
Усі поволі рушили до вітальні. Незнайомець упевнено всівся у дерев'яне крісло.
– Дуже люб'язно з вашого боку, але не варто завдавати собі стільки клопоту, – сказав він.
«Років йому десь стільки ж, як і мені, – прикинув подумки Стренд. – І на зріст майже такий самий. Якщо йому й болить, то з виразу його побитого й блідого обличчя цього не скажеш».
– Джіммі, – озвалася Леслі, – принеси теплої води й серветок. – Вона глянула на закривавлене обличчя незнайомого. Кров скапувала на килим. – І рушника. Два рушники. В аптечці візьмеш бинти й пластир. І відерце з льодом прихопи.
– Не треба турбуватися, – промовив чоловік. – Подряпина, тільки й того…
– Керолайн, – звернулася до дочки Леслі, – у тебе такий вигляд, ніби ти щойно з фронту. З тобою справді нічого не сталося? Не треба безглуздої бравади.
– Я ж сказала, – відповіла Керолайн, і голос її раптом затремтів. – Зі мною все гаразд. – Дівчина й досі тримала в руці тенісну ракетку, ніби вона за кілька секунд мала знадобитися їй для нової, важливої гри. Металевий обідок ракетки був закривавлений.
– Що сталося? – запитав Аллен. Він стояв збоку, і йому було трохи не по собі. Досі він ніколи не бачив стільки крові, і його нудило.
– На нього напали… – почала Керолайн.
Увійшла Елінор.
– Доктора Прінза немає. Автовідповідач повідомив, що він буде через годину.
Леслі застогнала.
Елінор обняла Керолайн і стала її втішати.
– Все гаразд, дівчинко, – сказала вона. – Тепер усе гаразд. Ти певна, що не покалічена?
– Я… я ціла й здорова… Я тільки вмиюсь і перевдягнуся. Ох, яка я рада, що усі вдома!
Увійшов Джіммі з мискою теплої води, рушниками, бинтами та відерцем, у якому був лід. Коли Леслі намочила рушника й заходилась обережно промивати незнайомцеві рану на голові, він сказав:
– Ви такі чуйні! Мені дуже прикро, що я підняв вас на ноги й завдав усім стільки клопоту.
