Його голос звучав навдивовижу спокійно – здавалося, цей чоловік випадково подзвонив не в ті двері і тепер вибачається. В його вимові вчувався вплив престижних східних коледжів,. Він ані ворухнувсь, ані поморщився, поки Леслі змивала кров, а потім обробляла глибоку рану на руці, – рушник помалу забарвлювався в гнітючий іржавий колір. Леслі працювала швидко, без метушні, так ніби подавати першу допомогу пораненим незнайомцям було в її домі звичайною справою.
– Боюсь, доведеться накласти кілька швів, коли прийде лікар, – сказала вона спокійно. – Сподіваюсь, я не зробила вам боляче?
– Анітрохи, – відказав поранений. – Хочу вірити, що мій вигляд не дуже шокує вас. Так буває завжди: все видається гіршим, ніж є насправді. – Він присилував себе усміхнутись, щоб заспокоїти її.
– Керолайн, – озвався Аллен, – як усе це сталося?
– З вашого дозволу, – втрутився незнайомець, – я поясню сам.. Моя люба рятівнице, – звернувся він до Керолайн, – я певен, вам хочеться скинути з себе цей закривавлений одяг.
– Елінор, – сказала Леслі, – відведи її до ванної і постав під теплий душ.
Леслі непохитно вірила в чудодійну силу теплого душу в усіх випадках життя.
– І скажи місіс Кертіс, нехай зачекає з вечерею, – докинула вона,
– О господи! – зітхнув незнайомець. – Я зіпсував вам вечерю. Вибачте мені!.. Ви знаєте, я вже можу йти додому, їй-богу. – Він спробував підвестися.
– Сидіть спокійно, – рішуче наказала Леслі, коли Елінор повела Керолайн, яка все ще стискала в руці ракетку, до ванної.
Потім Леслі заходилася перев'язувати незнайомцеві голову; її пальці рухалися швидко, вправно.
– Аллене, – мовила вона, – поклади якомога більше льоду в чистий рушник і зроби компрес.
Коли Аллен виконав її розпорядження, вона сказала незнайомцеві:
– Щока починає напухати. Прикладіть лід і тримайте. Вона стухне.
Поранений слухняно приклав загорнений у рушник лід до щоки.
Алленові він здавався хлопчаком, що побував у бійці й тепер дозволяє матері гоїти свої рани.
Джіммі зацікавлено придивлявся до незнайомця.
– Добряче ж вас обробили, містере, – зауважив він.
– Мені це не первина, – відповів той. – Могло бути й гірше, набагато гірше. Якби не юна дама, що кинулась мене рятувати. Мій добрий ангел. – Він ніжно всміхнувся. – Звичайно все відбувається якраз навпаки.
– І де вони вас?.. – поцікавився Стренд.
– У парку. Сьогодні я прийшов туди трохи пізніше, ніж звичайно. Справи затримали. Банальна історія. – Леслі вже змила з нього майже всю кров, і тепер він сидів спокійний, впевнений у собі, його трохи почервоніле, але владне, з правильними рисами обличчя нагадало Стрендові портрети іспанських конкістадорів, самовдоволених і звиклих наказувати. – Я, як завжди, катався в парку – мій лікар порадив, ви ж бо знаєте, які вони прискіпливі, коли пацієнтові вже п'ятдесят і він усе життя просидів у конторі…
Леслі відступила й подивилася на свою роботу.
– Ось, здається, і все, що я можу зробити для невідкладної допомоги, – сказала вона. – Начебто не так уже й погано. А зараз перебинтуємо руку. – І вона перев'язала пальці і кисть, закріпивши перев'язку пластирем.
– Я десь загубив капелюха, – мовив незнайомець. – Гадаю, в ньому я мав би трохи пристойніший вигляд.
– Чим вас так ударили? – запитав Стренд. – Може, треба зробити укол проти правця?
– Якимось… інструментом, – сухо відказав незнайомець. – Начебто цілком стерильним. Хоч я був не в такому стані, щоб зараз сказати це напевне. Мій лікар зробить усе, що треба.
– Що ж то був за інструмент? – поцікавився Джіммі.
– Судячи з того, що я знаю з книжок, – відповів незнайомець, – думаю, то був відрізок свинцевої труби. Ой, зовсім забув!.. Дозвольте відрекомендуватись. Я Рассел Хейзен.
Він назвався так, ніби був певен, що його тут знають, одначе Стренд не пригадував, щоб чув коли-небудь це прізвище.
– Аллен Стренд, – сказав він. – А це – моя дружина, Леслі. І мій син, Джеймс.
– Це велика честь для мене. – Не підводячись, Хейзен легенько вклонився. – Сподіваюся, ми ще зустрінемося за сприятливіших обставин.
«Я не я, – подумав Стренд, – якщо в нього не адвокатський лексикон».
– Мій шановний співгромадянин, що вдарив мене по голові свинцевою трубою…
– Якщо вам важко розмовляти, – сказала Леслі, – то краще не треба.
– Я хочу, щоб ви знали, – провадив Хейзен, пустивши повз вуха пропозицію Леслі, – у вас надзвичайно хоробра дочка!
– Що ж вона такого зробила? – поцікавився Джіммі. Голос його прозвучав недовірливо, так ніби з усіх чеснот, які могла мати його сестра, хоробрість була найменш імовірною.
– Як я вже згадував, я щодня катаюсь у парку. І сьогодні катався…
– Катались? – перепитав Джіммі. – На чому?
«Для молоді, – міркував Стренд, якому хотілося, щоб син помовчав, – головне – факти, а не співчуття, якщо вони взагалі на це здатні». Джіммі говорив з підозрою в голосі, так ніби був певен, що коли нарешті стане відома правда, то вина за все – за оцей стан його сестри, за кров на її одязі, за істеричне схлипування в обіймах Елінор – впаде на Хейзена.
