Імовірно, Рєзніков хотів дати мені знати, що контролює мої зізнання, які торкаються мого колишнього життя за кордоном. Іншим разом я був викликаний до канцелярії щось підписати. Наглядач провів мене повз приміщення, двері якого були трохи відчинені. Я кинув погляд усередину й пізнав Горського, якого було вже заарештовано і який саме роздягався. У пізніші часи, коли масові арешти порушили суворі правила ізоляції, мені довелося зустрічатися з людьми, котрі змогли переказати мені відомості про друзів. Але то вже були, дійсно, випадковості, яким пильність гебістів не могла запобігти.
Слідство припинилося на тиждень, потім знову поновилося.
Кілька вечорів слідчий допитував мене стосовно моїх знайомств із різними радянськими людьми в Москві, Ленінграді та Харкові.
Потім він перейшов до питань, що торкались мого колишнього життя за кордоном. Очевидно, в той же самий час вивчалася моя кореспонденція з метою пошуку інформації щодо підозрілих моментів.
Я тоді ще не усвідомлював методики й механізмів ведення слідства.
Ще вірив, що мета ведення слідства полягала у з’ясуванні правди, якою б вона не була. І це було саме так в епоху Полевецького, але не зовсім так. ДПУ не було настільки наївним, аби вірити, що підпільник послужливо залишить сліди своєї діяльності у своїй зарубіжній кореспонденції. Думало воно лише про те, аби знайти щось, що в дійсності не було підозрілим, а лише мало зовнішній вигляд підозрілого. Коли підслідний зізнавався, не витримавши натиску терору слідства, — лише місяцем пізніше я довідався, настільки можуть бути нестерпними тортури — це «щось» ставало провиною. Створювалася легенда, але ця легенда будувалася з цеглинок реальних речей і подій, які лише мали вигляд підозрілих. Дійсної ж провини не було, але ДПУ потребувало винних. Воно не підказувало звинуваченим, у чому саме ті мали зізнаватися, полишаючи це на їхню фантазію. Постійні допити, що стосувалися дійсних подій у житті звинуваченого, робилися лише з єдиною метою: додати цеглинки до легенди. ДПУ підсовувало ті цеглинки звинувачуваним. Не завжди вони йшли в діло. Не раз саме звинувачений повідомляв такі факти зі свого життя, які використовувались для зведення споруди вини. ДПУ вважало, що легенда буде правдоподібнішою, а споруда соліднішою, якщо звинувачений сам буде будівничим. Спекуляції гебістів давали результати, якщо тільки не натикалася на свідомий опір в’язня.
В’язень, який капітулював, сам придумував свою провину і була вона більш правдоподібною, аніж будь-які фантазії ДПУ, оскільки він користувався реальними подіями й дотримувався правил логіки та хронології. То, власне, був поділ праці. В’язень мусив придумати лише одну легенду, в той час, коли слідчий, якби відібрав у в’язнів цю роботу, мав щороку вигадувати десятки легенд. У тих легендах мали діяти реальні персони й відбуватися реальні події. Режисура ДПУ була нездатною керувати грою тих осіб та перебігом подій без допомоги в’язнів. Слідчий, як режисер, міг наробити помилок, котрі могли вступити в протиріччя з легендою та згодом випливти.
Такі помилки траплялися з ДПУ навіть у великих процесах. Готель «Брістоль» у Копенгагені, в якому Троцький у 1932 році мав дати підсудному Гольцманові інструкції щодо терористичних актів, у 1917 був розібраний і не існував. Підсудного Гольцмана ця помилка не стосувалася. ДПУ звеліло йому зізнатися в зустрічі з Троцьким у Копенгагені в 1932 році. Гольцман, звичайно, не бачився з Троцьким, і ДПУ знало про це так же добре, як і він сам. Але Гольцман не витримав катувань і був готовий зізнатися в цій зустрічі згідно з завданням.
І тут почалася звичайна техніка ДПУ: Гольцман мав сам вигадати де, та за яких обставин він зустрічався з Троцьким. Якби слідчий просто продиктував і запропонував підслідному підписати обставини тієї зустрічі, виникала б небезпека, що, не знаючи докладно перебігу життя підслідного, він вибере фальшиві час і місце зустрічі. Підсудний пізніше міг би (якщо, звичайно, не був розстріляний) довести своє алібі. Заарештованих було занадто багато для того, щоб апарат ДПУ міг перевірити кожен факт, можливість його здійснення та його внутрішню логіку. Великі московські процеси були для диктатора справою найвищої ваги. Був мобілізований величезний апарат з тією метою, аби не пропустити якоїсь явної фальші. Однак і тут сталися помилки в режисурі, через які весь будинок брехні розсипався відразу.
