Як сталося, що звинувачуваний Гольцман у легенді зустрічі з Троцьким назвав готель, який уже два десятки років не існував? Гольцман, звісно, зламався під тортурами і зовсім не мав наміру дискредитувати процес. Від нього вимагали, аби він окреслив день та місце зустрічі з Троцьким. Троцький у той час декілька тижнів перебував у Копенгагені. Тож Гольцман мусив зустрітися з ним саме там. Але ж навіщо було вигадувати готель «Брістоль»? Можливо, тому, що двадцять років тому йому доводилося бувати в Копенгагені й жити в тому готелі, і він, напевно, не знав жодного іншого готелю в тому місті. Назвав «Брістоль». І ото трапився в ДПУ один із тих особливих випадків, за які має дякувати долю та частина людства, яка ще шукає справедливості й правди. Готелі зникають рідко. Той, однак, зник — і його демонтаж в 1917 році розвалив будівлю сталінської брехні в 1937 році.
Якщо такі промахи режисури траплялись у великих процесах, що провадились під контролем ДПУ, прокуратури, політбюро й громадської думки всього світу, то не могло їх забракнути в легендах 8-10 мільйонів арештованих, які визнали свою вигадану провину.
В справі Гольцмана не допомогла ДПУ техніка, яка полягала в тому, що самому звинуваченому давалось завдання звести споруду власної провини. На перешкоді став випадок, що мав місце в 1917 році.
У мільйонах інших зізнань та техніка охороняла ДПУ в легендах зізнань від яскравих протиріч із логікою й хронологією.
У своїй розповіді я вибіг трохи наперед та розповів про речі, що про них читач довідається пізніше. Повернемося до слідства.
Одного дня вже після полудня на наступному тижні я був викликаний до слідчого. Тон його був урочистим. Він показав пальцем на якісь папери біля себе й промовив:
— Звинувачуваний, тут докази вашої провини. Досі ви нас ганебно дурили. У вас зараз є шанс зізнатися перед тим, як я доведу вашу провину документально. Якщо визнання буде добровільним, можете сподіватись на поблажливість.
— Мені нема в чому зізнаватись.
— У такому разі мушу притиснути вас до стіни. Чи відомий Вам Рудольф Андерс?
— Так, я його знаю.
— Які стосунки були у вас з цим диверсантом?
Я замовк.
…Рудольф Андерс жив у Берліні під своїм справжнім прізвищем Ервін Кон. Був то чоловік великої інтелігентності та працьовитості.
В партії був відомий як економіст. Десь у 1929 році він прибув до Радянського Союзу, де спочатку працював у Міжнародному торговому інституті, а пізніше перейшов до Орджонікідзе до Народного комісаріату важкої промисловості. Орджонікідзе на той час міняв керівництво великим металургійним комбінатом у Макіївці. Свого племінника Гвахарію він призначив директором, а закордонного комуніста Андерса — керівником усієї будови. На будівництві було задіяно сорок тисяч робітників. Комбінат у Макіївці після завершення будівництва мав стати найбільшим у Європі. Андерс поринув у вир праці.
Якось я відвідав його в Макіївці. Він взяв мене з собою в нічний інспекційний обхід комбінату. Ми зупинилися біля великої плавильної печі і очікували на спуск металу. Рожевий потік металу освітив обличчя двох людей, що стояли обабіч мене. Андерс був високий і тонкий, мав худорляве обличчя з єврейськими рисами. Мав типовий вигляд мешканця віденських та празьких кав’ярень. Ті ж двоє були одягнуті в блакитні роби гіганти з широкими татарськими обличчями і могутніми плечима. Це були батько і син. Щойно з другими переможцями стаханівського руху металургійної промисловості вони були нагороджені в Кремлі Сталіним орденами Леніна. Чоловік заговорив до сина на ідиші. Він виявився євреєм з Київщини.
«Як революція імінила людей» — подумав я.
Ми пішли далі. Андерс пояснював мені план будівництва, що здійснювалось на кількох рівнях. Я зорієнтувався в транспортній системі та системі обігу матеріалів. Потім ми відійшли в бік, де було в розпалі нове будівництво. Андерс розповідав мені про все з почуттям гордощів. Частина роботи й, зокрема, серія великих газгольдерів, були вже готові. Був то комуніст типу менеджера. В будівництві цікавило його саме лиш будівництво. Він не мав ніяких стосунків з бідними людьми, котрі тут голодували й потерпали в надії на краще майбутнє. Мета комуністичного будівництва — забезпечення достатньої кількості хліба, волі та радощів життя для величезної кількості народу на тій землі — була йому далека. Він хотів будувати, багато будувати, добре будувати, економно будувати. Він хотів показати партії й радянському урядові, на що він здатен. Не робив цього з метою заробітку. За кордоном людина з його кваліфікацією могла б жити набагато краще. Але в його серці пломеніла амбіція діяльності великого масштабу, створення чогось, що залишилось би надовго й було б пов’язане з його ім’ям. Його приятель Гвахарія, директор, був одним із кращих організаторів створення радянської індустрії, одним із творців стахановського руху. Гвахарія дуже цінував Андерса й бачив, що ніколи не знайде кращого керівника новобудов.
