— Про іноземців не чути нічого. Але росіян — усіх. Ще жоден не повернувся.
— Коли вас забрали?
— Два тижні тому.
— І що про все це кажуть люди?
— Вони не знають, що й думати, і всі мовчать.
То була обмежена людина, і я мало про що зміг від нього довідатись. Я почав нудьгувати за самотністю, оскільки він порушив мої вечірні марення. Через десять днів прийшов ще один, котрий мені більше сподобався. Був це молодий чоловік, кульгавий. Звичайно він ходив з ціпком, який у нього тут відібрали.
— Як вас звати?
— Бондаренко, я напівполяк, напівукраїнець і походжу з околиці Борислава в Східній Галичині.
— А як потрапили до Росії?
— Мій батько, робітник-нафтовик, був прихильником комуністів. Я сам з дитинства вже працював на партію. Двічі з партійними дорученнями перетинав російсько-польський кордон. Пройшов тут курс навчання й мав повернутися до Польщі, але поляки схопили мене на кордоні. Я намагався втекти, вони почали стріляти і я був поранений у коліно. Саме тому я кульгаю. Рік я провів у в’язниці. Після цього я нелегально працював для партії і був посланий до Росії через Данциг.
— А за що вас заарештовано?
— Не знаю. Забирають усіх.
— Що за дурниці? Не можна забрати весь народ?
— Звичайно, весь народ забрати не можна. Але нас, польських іммігрантів, беруть буквально всіх. На початку березня було забрано керівника нашого клубу. Через два тижні — секретаря партійного осередку, потім ще п’ятеро товаришів з керівництва клубу, а потім уже пішли всі один за другим. Я був одним із останніх і рахував свої години. Приготував для себе навіть сухарі. Ходили поміж нами чутки, що в тюрмах дають мало хліба.
— Чи були на слідстві у внутрішній в’язниці?
— Лише два дні. Слідчий повідомив, що я контрреволюціонер і шпигун польської дефензиви. Потім вимагав від мене, аби я визнав, що наша організація хотіла відірвати Україну від Радянського Союзу й прилучити її до Польщі Пілсудського. Насправді ж все було навпаки. Ми боролися завжди за відокремлення від Польщі Західної України і приєднання її до України радянської.
— Підпишете?
— Не знаю. Чи треба? — наївно запитав він.
— Ні, ні. Треба боротись.
— Мені казали, що Карп’юк підписав, він був керівником клубу.
Потім назвали цілий ряд моїх приятелів, котрі вже, буцімто, підписали.
— Думаєш, то правда? Чи, може, брехня?
— Брешуть дуже часто, але, може, що хтось не витримав і підписав.
Бондаренко був щирою і ввічливою людиною. Мав 22 роки. Він відрізнявся від більшості українців, котрих я знав, які були потайними й пригніченими. Щодо них, то в більшості випадків я не знав, чи можна їм йняти віри. Стосовно ж Бондаренка, я не мав найменших сумнівів. Невдовзі пов’язала нас сердечна приязнь. Він розповів мені все про революційний рух у Східній Галичині. Говорив просто й виразно. Описав становище робітників на нафторозробках.
— Із самого заробітку не можна жити, особливо, коли маєш кілька дітей. Наша вода багата на сіль. Робітники випаровують її й добувають сіль, яка осідає на дні. Щоправда, це заборонено, бо існує державна соляна монополія. Дехто вже на цьому спіймався.
Я раз по раз задавав собі питання: навіщо ця людина сидить у в’язниці? Був пролетарем, тобто походив з класу, проголошеного в Радянському Союзі пануючим. З дитинства брав участь у комуністичному русі й прострелене коліно було доказом його відданості.
Мав провести в Радянському Союзі два роки, скінчити партійну школу й повернутися з тим, щоб продовжувати революційну роботу в Польщі Пілсудського. Чи такі люди, як він, являли собою небезпеку для країни? Чи тільки для режиму Сталіна? Важко зрозуміти, що творить НКВС. Те, що вони роблять, — не просто кримінал, а велика дурість. Бондареко був таким наївно щирим, що без особливих труднощів можна було розпізнати всю його ідеологію. Мені й у голову не приходило, що він може бути законспірованим опозиціонером. Його не цікавила російська політика. Всі його думки належали країні, з якої він походив, та до завдань, які перед ним стояли. Сталін був для нього чужим володарем, на якого він зважав, але який мало його зачіпав.
Чого хотіли від нього й навіщо він був їм потрібний?
Через декілька днів Рейбіш подався на допит і його не було три дні. А тим часом Бондаренко зблизився зі мною настільки, що почав говорити відверто.
— Скажіть, Генріку Павловичу, що, власне, думають люди? Як пояснюють собі масові арешти?
— Люди мовчать. А коли говорять, то не кажуть того, що думають. Кажуть лише, що високопоставлені опозиціонери наварили пива, а тепер цілий народ має його пити.
— А ти що думаєш?
— Я один із тих, хто мовчить.
Мовчали ми обидва, але кожен знав, що інший має на думці.
— Чи не думаєш ти, Генріку, що скоро має надійти перелом?
— Після промови Сталіна ми всі на це сподівалися, але потім трапилася та історія з Тухачевським, яка страшенно стривожила російських товаришів. Після повідомлення про страту генералів, усі були шоковані. Кожен говорив: «То дуже небезпечно, що такі зрадники могли стати на чолі армії. То щастя, що їх своєчасно викрито. Тепер треба міняти стратегічні плани, щоб ліквідувати наслідки зради». Так говорять люди.
