— Чи справді в те повірили?
— Не знаю.
— А ти сам у те віриш?
Він подивився на мене, потім опустив очі.
— Власне, ні — сказав він пошепки. — Але навіщо все це діється? Ти ж повинен краще все те розуміти, Олександре Семеновичу. Ти ж перечитав стільки книжок.
— Я розумію рівно стільки, як і ти.
Я був задоволений з того, що в усіх питаннях Бондаренко мислив так само, як і я. Однак, ми обидва уникали виразного висловлювання своїх поглядів. Боялися говорити. Стіни могли мати вуха.
— Олександре Семеновичу, чи ви чули про справу Мазо?
— Ні.
— Мазо зачинився в кабінеті й всадив собі кулю в лоба. Секретарка застала його мертвим за столом і знайшла його листа. Гебісти увірвалися до кабінету й прочитали того листа. Потім прийшов заступник Мазо, забрав листа, а кабінет опечатав. У листі були страшні речі. Більшість із тих, хто знав про лист, забрано. Мазо напередодні вислав декілька копій того листа до високопоставлених товаришів у Києві та Москві. Тому багато хто знав його зміст. Зрештою, багато людей довідалось про зміст листа й цьому неможливо було запобігти.
— Що ж було в тому листі, Генріку Павловичу?
Він понизив голос:
— Небезпечно про це говорити.
— Можеш мені вірити. Хто тобі про це розповів?
— Один російський товариш, який працював у канцелярії ДПУ.
Тепер він уже заарештований.
— Що було в листі?
— Не повіриш, Олександре Семеновичу. Не забувай, що він був старим чекістом й начальником Харківського обласного НКВС. Тисячі були заарештовані за його наказом. І от він кінчає життя самогубством і лишає цього листа.
— Що було в листі?
— Мазо написав, що сумління не дозволяє йому брати участь у тому, що діється. Не для того він брав участь у революції, аби прикривати своїм іменем жахливе ошуканство і масові вбивства. Він не бачить іншої можливості для протесту, як свою смерть.
Генрік говорив пошепки. Коли ж у той самий момент до прозурки підійшов наглядач і заглянув до камери, мій співбесідник був вражений. Довго не міг заспокоїтись.
— Мабуть, нас підслуховували?
— Генріку, не сміши мене. Ми розмовляли так тихо, що ніхто не зрозумів би жодного слова.
Тієї ночі я довго думав про Мазо. В лютому Мазо пообіцяв Лейпунському, що випустить мене з країни. Але я був заарештований 1 березня. Чи Мазо обдурив Лейпунського, щоб заспокоїти мене фальшивим почуттям безпеки? Мабуть, ні. Йому це не було потрібно. Через рік я зустрівся в іншій камері з арештованим чекістом і той мене просвітив. У кінці лютого Мазо було зміщено з посади начальника Харківського обласного НКВС і викликано до Києва. Той час був використаний моїми недоброзичливцями з НКВС для здобуття підпису заступника Мазо під ордером на мій арешт. Мазо, однак, не залишився в Києві, через два тижні він повернувся, але мене вже було заарештовано. Мазо не міг скасувати рішення про мій арешт без слідства. Проте, методи мого слідства, як я тепер можу бачити ретроспективно, були досить ліберальними. Полевецький був янголом у порівнянні з Рєзніковим та Шалитом. Може, Мазо дав йому спеціальну директиву в моїй справі? Було схоже на те. Полевецький вів слідство в такий спосіб, ніби збирався скінчити його звільненням, або, в гіршому разі, депортацією.
— Дубового також заарештовано.
— Це неможливо! Генріку! Коли це сталось?
— Відразу ж після арешту Тухачевського і Якіра. Можливо, його вже розстріляли.
Я й сам не знаю, чому ця звістка так приголомшила мене. Генерал Дубовий був командуючим Харківського військового округу.
Червона армія територіально була поділена на декілька військових округів. Наскільки я пам’ятаю, ціла Україна з її 45 мільйонами людності мала лише три військових округи. Начальник такого округу був одним із найвищих за званням в армії. Дубовий був знаний як талановитий воєначальник. Його ім’я ніколи не згадувалось у зв’язку з якою-небудь опозицією. Як і більшість вищих генералів, він виявляв свою зацікавленість виключно військовими справами. За що його заарештовано? Що про це думає армія? Я поцікавився тим, як на цю подію відреагував Харків.
— Ніхто й пальцем не поворухнув. Щоденно заарештовують сотні офіцерів.
— Зрушити армію є справжнім божевіллям. А що будемо робити, коли на нас нападуть німці?
— Тухачевський та Якір були більш значними, ніж Дубовий, але й вони пішли в небуття. За тиждень до мого арешту вже зніймали зі стін портрети Будьонного, Блюхера та Єгорова. Можливо, що й вони вже за ґратами. А що ти думаєш про справу Тухачевського, Олександре Семеновичу?
— Уявлення не маю, але я певен того, що зрадником він не був.
Не варто було присвячувати все своє життя революції, як це зробили, наприклад, Якір та багато інших, щоб потім передати військові плани заклятому ворогові революції Гітлеру. До того ж, Якір був євреєм і добре знав, хто такий Гітлер. Але якби ж то йшлося про поодинокий випадок. Зрадники були виявлені в кожній армії, щоправда, не при такому високому становищі. Схоже на те, що нас хочуть заставити повірити в те, що весь Генеральний штаб складається зі шпигунів.
