Облаштувавшись, я почав озиратися довкола. Відразу ж зауважив одну особливість: у камері було відносно мало росіян та українців, зате багато було представників різних національних меншин, які мешкали в Харкові. В камері № 4 було репрезентовано 22 національності. Тут були: росіяни, українці, поляки, євреї, німці, вірмени, грузини, латиші, литовці, фіни, азербайджанці, китайці, греки, турки, македонці, болгари, корейці, угорці, татари, башкири, білоруси.
Вірменська колонія складалася з 40 осіб. Усі вони трималися купи, дбали лише про свої інтереси й були готові будь-кому перегризти горлянку. Я отримав інтернаціональне виховання й ненавидів національні забобони. Намагався завжди бути справедливим. Але з тими вірменчиками не все було просто. Були серед них люди дуже лагідні.
Майже всі вони були говіркі й мудрі. Але більшість із них мали риси характеру, які ускладнювали співжиття. Вони були водночас і шахраями, і бандитами. Ці дві риси рідко коли зустрічаються в парі.
Були вони занадто чутливими в національному сенсі й постійно підозрювали, що хтось їх зневажає. Раз у раз повставали проти рішень старости та й взагалі робили життя дуже важким.
Особливо тяжко було старості. В одиночках свою миску супу кожен отримував від наглядача. Підходили по черзі до «кормушки» й отримували свою порцію. Хто мав щастя, знаходив у супові більше картоплі. Але ніхто не мав підстав скаржитися на старосту. Тут же в камері сиділо 160 чоловік. Протискування до дверей, а потім з наповненою мискою в руках до свого місця було неможливим. Вдень люди сиділи скупчені на підлозі в чотирьох довгих рядах: по два, звернені один до одного обличчями. Приносили два великі казани, кожен на 80 літрів. Два помічники старости несли той важкий казан поміж рядами й зупинялися через певні інтервали. Картопля лежала на дні казана. Староста мав перед кожною роздачею їжі помішати суп довгим ополоником. Для людини, ослабленої довгочасовим перебуванням у в’язниці, це була тяжка фізична праця. З групи вірменчиків завжди лунали протести проти необ’єктивності старости.
Їм завжди здавалося, що коли казан проносили мимо них, картопля лишалася на його дні. Час від часу справа заходила так далеко, що вже йшлося про обрання нового старости. Вірменчикам було запропоновано розсіятися між іншими. Вони відмовилися під тим приводом, що не вміють добре говорити російською. Бідолашний староста мав з ними багато клопоту.
У своєму кутку я зорганізував курси математики й фізики. Люди звільнили трохи місця. Чорнофарбована стіна послуговувала за дошку. Щоденно від 11-ої до 1-ої я проводив заняття. У камері було багато інженерів та інших людей з вищою освітою. Мій приклад підхопили інші й вечорами з 6-ої до 8-ої читали наукові лекції. Пізніше хтось розповідав повісті та новели.
Російські люди надзвичайно чутливі до справ красного письменства. Кожен росіянин віддасть душу, якщо навзамін пообіцяти розповісти йому щось цікаве. Камера постановила, що за розповідь слід платити і кожен оповідач отримував додатково суп за годинну розповідь.
Стало в пригоді моє знайомство з європейською літературою.
Мені запропонували розповісти якусь повість. Я спочатку не вірив, що зможу відтворити повісті, прочитані мною в молодості. Потім на пробу я розповів кілька новел: Франціска Грілпарзера «Монастир під Сандомиром», Артура Шнітцлера «Гра на світанку». Пізніше черга дійшла до цілих повістей. Першою була «Тунель» Келлермана. Після деякого досвіду я зрозумів, що зовсім не важко відтворити будь-яку повість. Я почав опановувати письменницьке ремесло.
Кожна повість складається з трьох, чотирьох, п’яти, максимум із шести фактів, які належало запам’ятати. Проміжки між моментами кульмінаційних дій можна заповнювати самому. Служать вони для того, аби створити напруження й приготуватися до найближчих драматичних подій. Якщо пам’ятати шість фактів якоїсь великої повісті, то оповідач неначе пише всю її заново. Чи вона узгоджується з оригіналом — не має в умовах камери ніякого значення. Я ставив собі питання: чи дуже моє оповідання відхиляється від оригіналу.
Через п’ять років у Польщі мені потрапила до рук новелка Шнітцлера. Перед тим, як її перечитати, я розповів її своїй приятельці й попросив застенографувати мою розповідь. Пізніше порівняв стенограму з оригіналом. Думаю, що Шнітцлер перевертався в домовині. Моя приятелька зазначила, що моя новела дуже відрізнялася від оригіналу, але була не гірша за нього.
У великих камерах нудьгувати не доводилось, бо в них сиділо дуже багато цікавих людей: видатні артисти та вчені, вищі офіцери й дуже досвідчені інженери, фахівці мало не з усіх галузей. Тут ніколи не доводилося довго чекати на лікаря, бо в камері завжди знаходився якийсь гарний лікар. Я не зможу відтворити подій життя і перебігу слідства бодай хоч найпомітніших в’язнів у тій камері. Мені довелося б з цією метою писати цілу енциклопедію. На життя камери впливало передчуття близького перелому. Те передчуття мали всі.
