Їхня ненависть була спрямована проти мене. Особливо обурювали їх мої лекції, які я читав у своєму кутку, і в яких вони не могли брати участі через брак початкової освіти. Я підмовив знайомого економіста, аби він у той самий час в іншому кутку читав для них популярні лекції з економіки. Але вірмени відмовилися й безугавно снували якісь інтриги. Гевондян, якого я полюбив, і який любив мене, постійно лаявся зі своїми одноплемінцями через мене, зрештою, полишив їх і перебрався до мене. Ця демонстрація означала для вірменина те саме, що для нас вихід із партії, чи для віруючого полишення церкви.
У камері перебували два полковники й багато офіцерів середнього рангу. Мене причарував один єврейський капітан. Походив він із Литви. Був такий малий, худий і непоказний, що годі було зрозуміти, як його було прийнято до війська. Він був інженером, звали його Якубом Горліним. То була чарівна людина. Він мав прекрасні риси обличчя й м’які котячі рухи, а ще був дуже наївним. Подібні йому люди зустрічаються серед євреїв дуже рідко. Він нагадував дитину, що заблукала в гаю. Я не можу забути його мрійливих і сумних очей. Він часто розповідав мені про свою молодість.
Якуб виріс у невеликій садибі в українському передмісті, власником якої був високий урядник, виходець із дрібної шляхти. Батько Горліна був ремісником. Він був челядником й за це отримував від власника невелику платню й помешкання в підвалі будинку для челяді. Старий Горлін помер, коли Якуб був ще малим, але господар маєтку та його дружина поставилися добре до матері Горліна.
Їй дозволили залишитися з двома дітьми в помешканні, і вона продовжувала отримувати платню. Діти шляхтича гралися з єврейськими дітьми. Сестра Якуба заприятелювала з молодим російським хлопцем, який був приблизно того самого віку, що і Якуб. Сам же Якуб залицявся до 15-річної блондинки Шури, дочки господаря маєтку. Він лише на рік був старший за неї. Дівчинка була великою пустункою, вони разом бігали по великому парку й лазили по деревах. Завчасно розвинута, вона провокувала чорноволосого хлопця. Врешті дійшло між неповнолітками до того, що вони покохали одне одного. Незважаючи на різницю в національності та соціальному стані, їхнє кохання було міцним. Однак революція їх порозкидала. Якуба доля закинула до Риги. Він не знав, Шура жива чи загинула в громадянській війні. Будучи студентом, приєднався до комуністичного гуртка. В 25 років втік до Радянського Союзу, де вступив до військового училища й став офіцером. Після тривалих пошуків знайшов, нарешті, Шуру. Їх батьки загинули. Вона ж вийшла заміж за комуніста, але не була щасливою в заміжжі. Якуб знову закохався в неї ще більше, ніж раніше. Ця історія скінчилася дуже сумно. Коли Якуб був у Москві, до нього дійшла звістка що Шура отруїлася.
На нещастя, місце Якуба в камері було поблизу вірменчиків. Він мусив раз у раз по дорозі до мене проходити повз них. Вони насміхалися над малим єврейським капітаном і підставляли йому ноги.
На щастя, величезний німець на прізвище Вольф завжди ставав на його бік і, оскільки він був сильним як віл, вірмени мали до нього певну повагу. Але якось їм вдалося перечипити Якуба так, що той упав й вони почали з нього сміятися, а один навіть пхнув його ногою. Горлін відповів тим же. Господи, що тут почалося! Усі вірмени миттю накинулися на нього. Але тут вплутався Вольф і вирвав Якуба з їхніх рук. Зчинилася бійка. Біля двох десятків вірмен оточили Вольфа й повалили його на землю. Вони топтали його й брудно лаялися. Разом із двома болгарами й одним німцем ми поспішили на допомогу. Зчинився несамовитий галас. Наглядач відчинив двері й відсторонено споглядав битву, в котру втягувалися всі інші національності. Злість, накопичена за час довгого перебування в ув’язненні, шукала собі виходу. За чверть години прийшов начальник в’язниці. Вірмени, як по команді, дружно засвідчили, що бійка була спровокована з метою посварити між собою людей різних національностей, які до того часу так добре жили між собою.
Я чекав, поки всі висловляться, щоб потім пояснити справу, але до цього не дійшло. Начальник не дозволив мені розкрити рота й скомандував: «Вайсберг, зібрати речі», — й покинув приміщення. Камера була обурена. Я почав складатися. Гевондян лаявся як швець:
— Ви зграя брудних собак. Мені соромно, що я виріс серед вас.
Сидите в гівні та само, як і всі інші, та ще й чините їм капості. Згинете, і ніхто вам не допоможе. Так буде.
Ще один вірменчик став на мій бік і накинувся на земляків.
Я спакувався й попрощався з приятелями. Але наглядач не приходив. Минуло три години. Потім знов прийшов начальник:
— Усім спакувати речі й полишити камеру.
Гнів усіх цього разу був звернений на вірменчиків. Камера № 4 була найкращою в блоці. Була вона світла, суха й тепла. Якщо нас порозтикають по інших камерах, ми дістанемо найгірші місця. З самого початку з камери пішло етапом 50 чоловік, і їхні місця не були зайняті. В камері було відносно просторо. Ми не повинні були себе так поводити.
