— Ну — надумався? Видаш — кого знаєш? Чую його голос, як би я був добре п'яний. Як би він говорив десь за стіною.
— Я не знаю нікого.
— Ставай! Досить! Знову пекучий вдар у потилицю...
За хвилину голова зайшовши від стіни вп'явся мені в очі своїми налитими кров'ю баньками.
— Видаш?!
Хочу сказати: не знаю нікого, та замість того випалюю: Ні!
Розмахнувшися, вдарив мене ногою в живіт.
Послизнувшися на кривавому болоті заточуюся, та по дорозі зустрічає мене кольба котрогось із чекістів і відкидає у протилежний бік, на купу теплих, заляпаних трупів.
Як у тумані бачу, що голова витягнув із за пояса п'ятихвостку і свиснув нею в повітрі.
Олов'яні кульки до крови впиваються в голе тіло, але біль відчуваю до смішного малий.
Після того, як перед очима забігали зелені круги, на якийсь час все зникає із свідомости.
Одягнувши, завели мене назад до камери.
В дірку під стелею пробивався вже світанок.
Перша думка — покінчити з собою. Визволити себе від дальших страждань.
Постановляю розбити собі голову, скочивши з розгону на камінну стіну льоху. Та перед самим ударом стримуюся, переконуючи себе, що, окрім ще одного гудза на голові, нічого з цього не вийде. Падаю на прічі і засипаю кошмарним сном. Прокинувшися, відчуваю нестерпний біль у посічених «п'ятихвосткою» місцях. Ні на однім боці не можна спокійно лежати. Воші, залазячи в свіжі рани, остаточно уривали терпець. Досить!..
Скидаю одежу й, сидячи голий на прічах, ломаю голову — як відібрати собі життя? Повішатися на чомусь із одежі — так на голих стінах льоху нізащо зачепити. Кинутися на китайця, як принесе їсти — так він заходить без зброї, тай справиться зо мною тепер однією рукою. Вночі постановляю задушити себе.
Відірвавши смугу підшивки від сака, скручую її шнурком і закручую на своїй шиї. Нема ні ложки ні патичка якого. Стискаю, скручую пальцями. Та ослаблений організм раніше тратив притомність, як життя. Через якийсь час, після того, як пальці випускали шнур, свідомість поверталася. Спробувавши декілька разів і побачивши, що нічого з того не вийде, плюнув на це заняття.
Пробую заморити себе голодом, бо й так до їжі зовсім не тягнуло. Та через три дні — хотілося вже їсти і... жити...
Одного дня прийшов слідчий і повів мене на гору. За столом у кабінеті чека сиділи два військових у рогатих будьоновських шапках. По відзнаках на рукавах бачу, що якісь червоні «генерали». Коли ми зайшли, військові сказали слідчому, щоб вийшов. Залишаємося самі. Один підсовує в мій бік портсигара.
— Курите? Сідайте будь ласка. Як бачу вас тут били. Трудно... Чекісти на щось розумніше нездатні.
Діло ось у чому. Я переглядав вашу справу. Я — начальник особливого відділу Першої кінної армії. Наша армія звільняє тепер Україну від зовнішніх ворогів, а наш відділ переняв на себе очищення її від внурішнього політичного бандитизму. Ми знаємо, що серед наших ворогів є багато таких, що попали в їх лави несвідомо або випадково і коли вони навертаються і переходять до нас — ми їх радо вітаємо.
Будемо говорити просто. По військовому. Як ви нам допоможете зліквідувати Холодний Яр і його агентури у містах — ми забезпечуємо вам не тільки життя, а й орден «Червоного прапору» та старшинське місце у червоній кінноті. Згода?
— Я б охоче погодився, але я нічим не зможу допомогти вам. Відставши від української армії, я випадково пристав у лісі до групи холодноярців. Про самий Холодний Яр і його організацію — не маю найменшого поняття, бо перебував там лише декілька днів.
Начальник усміхнувся.
— Ви були би непоганим «особістом». Як би щиро пішли з нами — я охоче приняв би вас уповноважнеиим до свого відділу. Мені треба українців, бо мої теперішні співробітники не орієнтуються в місцевих обставинах. Ну, та ми ще з вами поговоримо. Сьогодні вас і вашого товариша переведуть до нашого арешту. Сподіваюся, що ви там довго не будете. Гадаю, що для вас приємніше сидіти на коні, як в арешті. Ви ж кіннотчик?
«Генерали» закликали слідчого і той віпровадив мене до камери.
Радію, що побачуся з Гнатом, та що попаду в нові обставини у яких може стане можливішою втеча.
Через годину авто особливого відділу штабу Будьоновської армії перевезло мене й Зінкевича до арешту відділу.
Одиночок відділ не мав. Понад двісті в'язків містилися у двох величезних, сполучених підвалах — жінки й мужчини разом. У третьому невеликому приміщенні був водопровод і примітивний кльозет.
Сівши під стіною обговорюємо з Гнатом положення. У чека йому довелося пережити майже все те, що й мені, лише він зовсім посивів, на моїм волоссі це не відбилося. Подібну ж розмову мав і з червоними «генералами» з тією тільки різницею, що йому, як старшині генерального штабу, обіцяли місце у штабі армії.
