Радимося, що як би вдалося затуманити «особістам» голови якимись, протилежними від правди, відомостями про Холодний Яр, та як би вони послали нас з відділом кінноти «ліквідувати» його — булоби зовсім незле. І самим можна би вирятуватися і будьонівців «під Іванову хату» можна завести. В кожному разі тепер треба справу по можливості проволікати. Може вдасться у відповідний мент зорганізувати масову втечу із цих підвалів.
Приглядаємося до в'язнів. Переважна частина їх — селяни за «політичний бандитизм». Останні — українська «контрреволюційна» інтелігенція.
«Старожили» арешту знайомлять нас з порядками. Двері до підвалів відчиняються лише тоді, як приносять обід, або приводять нових арештованих. Забирають на розстріл і на звільнення вночі, і разом, за одним списком; отже викликаний не знає, чи попаде до другого льоху у подвір'ї, в якому розстрілюють, чи до дому. Особливий відділ має кількадесять одиночок у Єлісаветградській каторжній тюрмі. Туди відправляють тих, кого має судити «Трибунал», або тих, кого відділ не спішиться з якоїсь причини розстрілювати. До тюрми відправляють тільки у день.
Увечері, люди, що сподівалися за дві-три години смерти, весело співають гуртками, несвідомо проганяючи з душі тривогу. Сивобороді дядюшки, як діти, граються у «джмеля», «плескача» і т. п. Варта не забороняла.
Та коли, десь по десятій годині, стукнули вихідні двері — в підвалах запанувала мертва тиша. На порозі став латиш, вартовий комендант із списком в руці. Вичитавши голосно кільканадцять прізвищ, весело махнув рукою.
— Збирайся з річами! Раз-два! Живо!
Викликані розгублено збирали манатки, прощалися з сусідами. У всіх в очах стояло болюче питання: смерть чи воля?
Перед тим ми розмовляли трохи із симпатичним старичком в окулярах. Він оповів нам, що працював механіком на фабриці Єльворті, що забрали його за чиїмсь доносом без всякої вини, що він хворіє на серце та, що колиб його розстріляли, то жінка і шестеро дітей з голоду пропадуть.
Коли латиш вичитав прізвища, він весь затрусився і, піднявшися з сінника, розгублено дивився на двері, рухаючи побілілими губами, неначе хотів щось запитати, та вони не слухалися.
— Лашенко, збирайтеся — вас викликали! — крикнув до нього хтось із в'язнів.
Лашенко вхопився за груди і як підрізаний впав на свій сирник.
Якийсь в'язень — лікар-ствердив смерть.
Латиш пройшов між в'язнями і, помацавши живчика, сплюнув.
— От дурень! Його на волю викликають, а він помер. А під ворітьми жінка дожидає, — сказав слідчий, що звільняє сьогодні.
Викликаних забрали. Лашенка два червоноармійці поволікли за ноги на двір. Удвох з Гнатом лягаємо спати на його сінник.
Почалася низка нових допитів.
Умовившися з Зінкевичем, щоби брехати в одно, потрошки «признаємося» про Холодний Яр, та скоро переконуємося, що особісти хочуть лише витягнути із нас, що ми знаєм, а потім розстріляти. Не такі вже вони дурні, щоби послати нас з відділом до Холодного Яру.
Незадоволений із наших «признань» начальник відділу, викликавши мене через тиждень, став вичитувати «нотацію», що я не хочу стати червоним командіром і сам напрошуюся, щоб мене розстріляли. Та їм не спішно... Відправлять нас до тюрми, а коли мені захочеться жити, то щоби написав йому коротеньку заяву через тюремну адміністрацію і він пришле за мною авто. Те саме сказав Зінкевичеві.
Відпроваджували нас до тюрми, зв'язаними, вісім червоноармійців, що дуже уважно ставилися до свого обов'язку.
За містом в груди вдарив легкий степовий вітер. Цей подих волі п'янив мозок і стискав серце нездійснимими бажаннями.
Після реєстрації в конторі тюрми, дозорці запровадили нас до одиночного корпусу і розсадили по різних одиночках.
Єлісаветградська каторжна тюрма була тюрмою нового типу. В одиночці — приковане до стіни залізне ліжко, такий самий столик і стільчик. На столику мідний збан і їдунка. В окованих залізом дверях — досить великий чотирьохкутний виріз, що закривається дощинкою на завісах. Через нього подавалася їжа і вода.
