На залізній рідкій решітці ліжка не було нічого окрім кількох жмутків зів'ялої трави, яку очевидно приніс знадвору попередній мешканець. Від такої «постелі» — голі дошки — річ для спання без порівняння вигідніша. Жалкую, що не захопив з собою із чека того жіночого саку. Від Галіної сорочки залізо м'якшим не ставало, а до тіла, в різних місцях, не можна приторкнутися. Ранки на тілі пороз'ятрувалися від бруду та подражнень і треба було залізної волі, щоби не дряпати собі до крови шкіру, босі ноги гостро відчували вохкий холод залізо-бетонової підлоги. Їсти давали пів фунта гливкого хліба, черпак пісної рідкої юшки на обід, та горячу воду у вечері. А організм вимагав «матеріялу» на латання своїх дірок. Апетит був такий «вовчий», що нераз, дивлючися на свою постіль, задумуюся над тим, як би смакувала чоловікові трава. Коли ранком дозорець відімкнув камеру, бачу, що на моїх дверях крейдою написане моє прізвище й холодноярський псевдонім. (Його виказав начміл, що чув як до мене зверталися хлопці у Розуміївському лісі). Нижче було написане обвинувачення: «Служба в армії Петлюри і в банді Холодного Яру. Напади на міста й совітські установи. Вбивства червоноармійців та партійних працьовників. Захоплений із зброєю в руках».
Свідоцтво - вистарчаюче.
Одного ранку камери обходив фельшер із тюремної лікарні. Показую йому свою шкіру. Глянувши, співчуваюче захитав головою і записав моє прізвище та номер камери.
Після обіду викликали до лікарні. Дозорець, пропустивши мене з санітаром у сусідний з нашим дворик лікарні, замкнув за нами фіртку і вернувся.
На сходах лікарні, розмовляючи, грілося на сонці кільканадцять в'язнів, викликаних до лікаря. У коридорі на стільці сидів піджилий дозорець і сердито відбивався від мух, що не давали спокійно дрімати. В кінці коридора якийсь дідусь з сивою борідкою тихо розмовляв з фельшером, який обходив камери. При цьому декілька разів поглянули в мій бік. Коли я став і почав проходжуватися по дворику, дідусь вийшов і підійшов до мене.
— Ви — Залізняк, з Холодного Яру?
— Так. Чому це вас цікавить?
Очі його забігали по моїм обличчі з якоюсь батьківською ласкою.
— Треба, голубчику, рятуватися якось, бо розстріляють.
Інтуїція відразу відштовхнула думку, що може то провокатор.
— Знаю. Та як тут вирятуєшся?!
В цей час санітар вигукнув моє прізвище. Собесідник стиснув мені руку.
— Ідіть до лікаря. Як вийдете — я попрошу, щоби вас відразу не відводили. Щось вам скажу.
Лікар, якийсь видно «аполітичний» сердега, з добродушним короткозорим поглядом, оглянувши, призначив ванну, масть та сказав фельщерові, щоби той дав мені пару чистої білизни.
Мастити будете — повчав він фельшера — що дня, поки зійде. Добре булоби щоби він на сонці вигрівався.
Фельшер зморщив брови.
— З одиночок на прогулянку не випускають. Та я буду що дня брати його до лікарні зарання, а відсилати аж по скінченні приняття. Най вигрівається.
Викупаний, намащений, одягнувши стареньку чисту білизну з гардероби лікарні — виходжу на двір. На моє прохання, щоби якось випрати і повернути мені мою вишиту сорочку, фельшер сказав, щоб я залишив її у ванні, а на дворі сказав про це тому чоловікові, що зо мною розмовляв. Почуваю себе як новонароджений. Найбільшою приємністю було, що я позбавився дармоїдів зі свого тіла. Червоноармійські штани разом з їх населенням вкинув у ванній під піч. На сходках очікувала вже друга партія хворих в'язнів. Дідусь дожидав на мене. Сідаємо осторонь на траві.
— Так отож слухайте, та робіть такий вигляд як би ми розмовляли собі про найзвичайнісінькі річі. По перше — чи ви знаєте такого то? — назвав він мені одного із інтелігентних холодноярських «бурлаків».
— Ну, звичайно, знаю!
— Це мій добрий знайомий — усміхнувся дідусь якось «лукаво». — Я сиджу за дрібненьку справу: сини —старшини — до червоної армії на мобілізацію не зголосилися. Нас, таких «щасливих» батьків сидить тут кільканадцять. Та довго вже сидіти не буду. Передав своїм «гультіпакам», щоби дурня не валяли, а з'являлися. Тепер можуть їх тут у запасових частинах залишити, а як вишлють на фронт — то перейдуть до наших — тільки й біди.
Покищо я отут працюю в лікарні, помагаю у канцелярії тощо, а головне, вільно собі по тюрмі ходжу. Комусь із своїх записочку від товариша по справі про слідство передаси, комусь їсти роздобудеш — для мене старого і то «робота».
Як вас привели — я знав, бо у конторі мої добрі знайомі працюють. Фельдшер цей — теж наша людина. Я його попросив, щоб він заглянув до вас та привів під якоюсь причиною до лікарні.
Щоби вирятувати життя — для вас є тільки одна дорога. В тюрмі було кілька випадків захорування на сипний тиф. Тюремне начальство дуже боїться, щоби тюрми не обхопила пошесть і як тільки лікар ствердить, що в'язень захворів на сипняка, відразу же, не питаючи, за ким він числиться, відправляють до земської лікарні. Там тюрма має свою палату, її стережуть міліціонери.
