Штаб бригади примістився в будинку, де стояв штаб червоної бригади. Там зібралися курінні отамани та осаули, кілька сотників, члени повстанкому. Сотник Фесенко, уродженець Чигирина, вспів уже «обслідувати» родинне місто і інформував отамана. У місті є декілька шкіряних «фабрик», що належали багатішим жидам. Досить поважні запаси виробленої шкіри «соціялізувала» та опечатала ще повітова влада, але чомусь досі їх не вивезли. Ремінь — юхт та підошви — придасться нам на чоботи; виправлені барани — на шапки. Друкарня неушкоджена. Друкарі — місцеві свої хлопці — заховали пару тисяч аркушів паперу. Папір — частина сірий, що в нього колись жиди оселедці загортали, частина — задруковані з одного боку опаковання на махорку. Та відозву надрукувати можна. За друкування відозви змісця беруться члени повстанкому і в товаристві Фесенка ідуть розшукувати складачів. Заяць та сотник Василенко ідуть виставляти варту до запасів ременю, щоб їх за ніч не розтягнули, — «добрих хлопців» із школи Коцура у Чигирині не бракувало...
До кімнати заходить господар будинку — міщанин із «московського зразку» бородою, одягнений «інтелігентно»: штани на випустку поверх чобіт, рябенька «рубашка», підпоясана червоним шнурком з китицями.
— Поки баба вечерю зварить — може «господа-начальство» чайку нап'ються? Самовар у нас — на сорок шклянок... Заварити можна спаленим хлібом або вишневими гилячками, тільки... нащот цукру — вибачайте... самі п'ємо як почастує хтось...
Цукор в нашому обозі є — пропозиція принята. Господар мнеться.
— А може газетки большевицькі маєте охоту почитати? Спішилися «товариші» — забули пачку...
Господар здіймає з шафи і подає на стіл пачку недавнього числа «Красной Звєзди».
Жадібно ковтаємо рядки — в першу чергу звіти з фронтів. Врангель відкинутий до Криму... Польська армія розбита — у Польщі вибухи большевицької революції... Червона кіннота робить чудеса... Армія «бандита» Петлюри розгромлена і рештки її винищують червоні частини в Галичині, їм допомагають революційні галицькі селяни, що повстаннями і партизанкою нищать «клясового ворога»... На «звільнених» землях створився «український радянський уряд» та Чека, що у найближчі дні розпічнуть своє «урядування» у Львові. Ліве крило червоної армії переможно наступає на лінію Станіслав-Стрий-Дрогобич... Львів обійдений — евакуується... Польська та українська «буржуазія» панічно втікає від «пролетарської розправи».
Про «гучні» перемоги червоної армії — читали ми вже давно у газетах, що їх приносили наші розвідчики із Черкас та Бобринської, та... недавно писалося в них про перемоги на Збручі. Нова лінія фронту, знані назви розбитих українських частин — близьких, рідних, у складі яких мірялися колись простори України-зробили на всіх нас пригнічуюче вражіння. Мимоволі закрадалася шорстка думка і стискала серце. А що як ворог дійсно переможе на всіх фронтах?!
Начальник штабу бригади Грицаєнко відсунув перечитану газету:
— А що, мої панове, як «вони» дійсно переможуть на фронтах? Як кинуть на нас якусь цілу армію — що будемо робити?
Нахмурений Чорнота дбайливо зложив свою газету і сховав її до кишені:
— Нема то кращої роботи як задавати дурні питання. Що будемо робити... Будемо битися. Мудрішого хіба нічого не видумаєш...
Видумати щось «мудріше» було дійсно важко. Надія на те, що ворог помилує, булаб наївною і смішною. Далеко звідсіль, із самої середини України, до чужих кордонів... Досяглиб їх хіба щасливі одиниці...
«Воля України-або смерть!» на холодноярському прапорі — це не «прапорова деклямація» наших «куренів смерти», що давно вже порозбігалися. Це — тверде, логічне окреслення положення...
Ніхто Чорноті не заперечив. Висловлюю свою думку, що краще буде, як козаки не будуть знати «офіційно», від нас, що ворог на фронтах перемагає, щоб не упали повстанці духом. Андрій мотнув головою:
— Ні, побратиме! Я взяв газету до кишені — перечитаю її своїм кіннотчикам. Візьми й ти одну для 1-го куреня. Обдурювати не маємо потреби. Треба пояснити людям, що вага боротьби переноситься на українське село, на повстанців. Зруйнуємо ворогові запілля — поставимо хрест на його перемоги...
Під час вечері член повстанкому Юхим Ільченко приніс отаманові зразок відозви, написаної Дігтярем. Довга, нудна, патетична. Їхала на соціяльних «нутах», не кидаючи вогню в національне серце. Ільченко, запихаючись картоплею з салом, оповідає, що захрип, переконуючи Дігтяра, що відозву треба переробити і скоротити. Мусить піти до друкарні сам отаман, бо інакше ніхто Дігтяря не «переконає». Отаман підсуває до мене два великі, дрібно списані аркуші.
— На, Юрку, скороти та додай трохи «перцю» — тобі то удається.
Перекреслюю усі Дігтяреві нарікання на партію большевиків та обіцянки «землі й волі» в українській республіці. До залишених кільканадцяти рядків історії додаю кільканадцять нових, що їх зрештою можна було уняти в одному рядку: бий москалів — рятуй Україну і свою хату!
