Товстий льодовик під нею затремтів, ніби від страху. Вони викликали глибинну магію, об’єднавши свої зусилля, поки закляття формувалося і вирувало навколо них, а тоді в ідеальному унісоні занесли кулаки, щоб вгатити по землі уявним магічним молотом.
Удар магії спрямував концентровану силу в кригу, завдаючи сейсмічних ударів чорній горі. Земля здригнулася й загуркотіла. Онн приготувалася. Льодовики, що вкривали гору, зрушили з місця, розділилися та стали розпадатися. Величезні башти блакитного й білого кольорів обвалилися з кам’яної стіни з оглушливим гуркотом, позбавляючи гору її тягаря.
Мамули не здригнулися, натомість просто вирячили порожні очі на невимовну силу, яку Люті випустили у світ.
Коли гора стала майже такою ж голою, як Онн та її маги, вони підняли руки, стиснули кулаки і повторно викликали стіни сили.
— Ще раз — і цього разу глибше! — наказала Онн. — Допоки всі гори це відчують.
Вони різко опустили руки, завдавши другого потужного удару, резонанс від якого пішов глибоко-глибоко в землю.
Онн спостерігала, як брижі розходяться по всьому арктичному ландшафту, а ударні хвилі продовжують котитися аж до виднокола, неначе вона вкинула камінь у ставок. Уламки льодовиків повзли вниз і падали зі схилів гори з таким голосним гуркотом, що це нагадувало ревіння дракона.
Онн посміхнулася.
Елліель і Тон разом мандрували гірськими дорогами, минаючи підводи з провізією, запряжені волами візки з рудою та в’ючних мулів, яких поганяли торговці, що рухалися знайомим маршрутом від міста до міста вздовж гір Хребет дракона.
Тон із задоволенням прямував дорогою, яка загалом вела в бік Нортерри. Елліель помічала, як він вглядається у далечінь із розгубленим і водночас зацікавленим виразом в очах кольору подрібненого сапфіру. Таємниця витала навколо нього немов аура, і Елліель відчувала, як щось дуже важливе криється і в цьому незнайомцеві, і в тому зв’язку, що утворився між ними через схожість їхніх ситуацій. Її особистий спадок знищено, його стерли, проте вона відчувала, що може допомогти цьому чоловікові розгадати його таємницю. А що, як це набагато важливіше? А що, як, мандруючи разом з Тоном, допомагаючи йому в його незбагненних пошуках, вона створить власний спадок, достатньо значний, щоб стерти темну пляму її минулого? Хоча це не було формальною угодою, як з іншими, кому вона служила, Елліель вважала себе пов’язаною обов’язком із цим Лютим, виконуючи те, для чого її ростили. Елліель знову почала відчувати себе Хороброю.
Покинувши гарячі джерела, вони вже два дні йшли через гори. Споглядаючи химерні контури вершин гірського хребта, вона могла уявити собі, як ранні поселенці розповідали історії про величезного світового дракона, похованого тут. Гора Вада, з якої тягнувся стійкий шлейф диму, була найвищою вершиною цього хребта, а її конічний силует зразу кидався в очі, коли щоранку Елліель озиралася на той шлях, який вони подолали.
У дорозі вона була їхнім провідником, проте спостерігала за Тоном більше, ніж за краєвидами навкруги. Оскільки її супутник був Лютим, його поведінка часто була для неї незрозумілою, це не були звичні людські реакції, однак вона намагалася розібратися в них, пізнаючи його особистість. Попри те, що вона цілком явно відчувала потяг до нього, Тон не робив спроб спокусити її. Коли Тон дивився у її зелені очі, він вважав її вродливою чи просто вивчав її татуювання?
Руна на його обличчі притягувала її не менше, особливо завиток, що запускав відновлення спогадів. Елліель не могла зрозуміти, чому Тон відмовляється від такого легкого способу повернути свої спогади. Чи то він боявся, чи просто був рішуче налаштований самостійно розгадати свою таємничу місію? Хтось або щось запечатало його в облицьованому кварцом склепі глибоко в горі, а він навіть не мав якогось звинувачувального листа, як той, що для неї написав Уто. Він був цілковитою загадкою.
Елліель не могла повірити, що він винен у якомусь страшному злочині, подібному на її власний, та й те, як Люті вчинили з Тоном, видавалося занадто дивним як для звичайного покарання. Чому вони просто не стратили його або не відправили у вигнання, а запечатали всередині гори на цілу вічність? Ні, в цьому є щось більше, і вона мала намір дізнатися, що саме.
Вона прислухалася до його м’якого голосу, коли він щось розказував, помічала його дружню допитливість, спостерігала за спокійною поведінкою. Вона була переконана, що, попри всі свої дивацтва, Тон має бути благородним чоловіком, тим, кого вона може поважати. У глибині душі Елліель теж вважала себе хорошою людиною... проте вона вбила тих дітей та їхнього вчителя. Їй ніколи не дізнатися, чому її осліпила нестримна, вбивча лють. Вона прочитала лист Уто стільки разів, що запам’ятала кожнісіньке слово, проте лист неначе був написаний про якусь незнайомку, а не про неї. Він мав бути не про неї!
Хоробра торкнулася своєї щоки, примружилася й цілеспрямовано рушила кам’яною стежкою. Йдучи поруч, Тон промовив:
— Попереду довгий шлях. Я радий твоєму товариству.
Елліель піднімалася крутою стежкою, навіть не задихавшись.
