Кво кинув косий погляд на ска, а потім відійшов від міської брами, так і не виявивши наміру заходити до міста.
— Тоді мені час вирушати. Супровід піщаних Лютих буде у вас за п’ять днів. Будьте готові.
Пенда подивилася на мертвого ауґа, що лежав перед воротами. Слиз і кров скрапували з міцної деревини брами.
— Ви вбили свою їздову істоту. Як ви повернетеся додому?
Кво прибрав зневажливого вигляду.
— У мене є інші способи подорожувати. — Пилюка закрутилася навколо нього, з’являючись із повітря, наче сухий туман. Коли Лютий відступив за розкидані озерця полум’я смолоскипів, то рушив сягнистим кроком, а роздутий пил сховав його в ночі.
Тепер, коли вони стали коханцями, Елліель насолоджувалася присутністю Тона. Лютий був співчутливим і турботливим і, здавалося, отримував від її товариства стільки ж сил, скільки й вона від його.
Що ближчими вони ставали, то сильнішою вона почувала себе супроти темних, порожніх дір у власному минулому. Історія в листі Уто нагадувала Елліель обвалений колодязь серед руїн міста Лютих, слизький схил, який міг би засмоктати її в порожнечу. Проте з Тоном вона могла, почуваючись в безпеці, стояти на краю, дивитися вниз у підступні глибини і не падати в них.
Оглянувши руїни, Елліель і Тон мали рухатися далі до Нортерри; він відчув поклик, який тягнув його туди. Шадрі продовжувала знаходити захопливі реліквії для вивчення, проте, коли пара повідомила, що вирушає далі, дівчина побігла, щоб забрати із собою свою велику торбу.
— Якщо я пробуду тут довше, то в мене може виникнути спокуса залишитися на все життя, а є багато чого іншого, що варто побачити. Я ніколи не була в Нортеррі.
Упродовж дня вони рухалися у швидкому темпі, але Шадрі раз по раз зупинялася, щоб розгледіти рослини, цікаве каміння або яскраво-зеленого коника, що сів їй на руку. Вночі, хоч вони і поїли разом у своєму таборі, Шадрі зробила власне невелике багаття й заснула, згорнувшись біля своєї торби, а двоє закоханих знайшли собі інше місце.
У лісових тінях Елліель продовжувала дивитися на Лютого з подивом. Вона відчувала приємне тепло, коли цілувала його, втягувала його подих у свої легені, відчувала його шкіру на своїй. Тон щиро дбав про неї, погладжував обличчя довгими, тонкими пальцями. Коли вони лежали поруч оголеними, Лютий провів руками по її пласкому животу, зацікавлений нерівним шрамом, який залишився, схоже, від жахливої рани.
— Хто міг з тобою таке вчинити? — запитав він.
Елліель торкнулася рубця, а потім — його пальця.
— Як Хоробра, я, напевно, брала участь у багатьох боях. — Вона торкнулася інших блідих ліній шрамів і порізів, воскового опіку, пальця, на якому бракувало кінчика, потім повернулася до великого рубця на животі. — Хоча цей найстрашніший. Думаю, я тоді ледь не померла.
— Хотів би я знати твій спадок, — мовив Тон. — Що спонукало тебе до того жахливого злочину? Це зовсім не схоже на тебе. — Його погляд став напруженим, пронизливим. — Я бачу твоє серце.
— Ці питання залишаться без відповіді. — Елліель знову торкнулася шраму, проте вирішила радше дослідити тіло Тона. Вона нахилилася ближче і знову поцілувала його. — Я хочу дізнатися твою історію, чому тебе помістили в ту печеру в горі. Ти певен, що не слід запустити руну і зняти заклинання? Принаймні тоді ти знатимеш, що робити і чому ти тут.
Він подивився на неї блискучими сапфіровими очима.
— Я борюся з цим рішенням щодня, але я розумію магію Лютих і, можливо, навіть їхню логіку. Або я вчинив страшний злочин і не хочу його пам’ятати, або мене готували як пастку, як зброю. Зробивши цей очевидний крок, я зруйную саме призначення, якому покликаний слугувати.
Лютий торкнувся татуювання на її щоці, і вона відчула опік, наче він якимось чином наново розбудив чорнило в заклинанні, яке наклав Уто.
— У тебе все інакше. Ти маєш лист, а отже, знаєш причину, з якої не можеш згадати, чому Хоробрі винесли тобі такий вирок. — Він обійняв її, зазирнув прямо у вічі, і вона побачила щось темне і могутнє, що ожило в його погляді. — Для світу не має ніякої небезпеки, якщо ти повернеш свої спогади.
Елліель зітхнула.
— Але Уто не залишив руну запуску на моєму обличчі.
Тон пильно подивився на неї. Його очі здавалися глибокими і сповненими зірок.
— Тоді, можливо, я повинен її додати.
Елліель швидко сіла на їхні ковдри:
— Що ти маєш на увазі? Як ти можеш її додати?
— Так само, як робиться будь-яке татуювання. Якщо Хоробрий-напівкровка мав достатньо магії, щоб змусити заклинання діяти, то я точно володію необхідною силою, щоб додати нову лінію. Я можу з’єднати криві лінії руни і розкрити причину стирання твоїх спогадів. Якщо ти цього справді хочеш.
— Звичайно, я цього хочу! — Елліель не наважувалася повірити в почуте і раптом усвідомила, що боїться. — Але ж мої спогади зникли.
— Ніщо ніколи не зникає. Відлуння та відбитки спогадів все ще живуть у твоєму розумі. Питання в тому, чи хочеш ти повернути свою пам’ять? Ти певна?
Елліель не вагалася.
— Так. — Вона так довго боролася зі своїми питаннями, уявляла, що робитиме, якщо дізнається правду, але не наважувалася сподіватися. — Так, — мовила вона тихіше.
