Тон зібрав свій одяг.
— Скажеш мені це згодом. Можливо, не захочеш мені дякувати, коли все згадаєш.
— Але я принаймні знатиму. — Хоробрі були хоробрими, і зараз вона мала бути хороброю.
Попри пізню годину вони знайшли Шадрі, яка, прокинувшись, сиділа зі схрещеними ногами на ковдрі й писала щось у своєму журналі при світлі вогнища. Її величезна торба була підперта до вкритого мохом дуба. Тон підійшов до неї.
— Мені потрібна голка і трохи чорнила. Такого самого чорнила, яким ти робиш записи.
Дівчина закрила журнал, підтягнула торбу ближче і заходилася в ній копирсатися.
— Навіщо тобі голка й чорнило в лісі, ще й посеред ночі?
— Щоб закінчити моє татуювання і зняти заклинання, — сказала Елліель. Її голос тремтів, у горлі пересохло. — Ти сказала, що хочеш дізнатися все, що можна взнати, того ж хочу і я. Тон знає спосіб повернути мені мої спогади.
Юна дівчина тихо мугикала собі під носа, витягуючи з торби пакунки, листки, блискучі камінці й нарешті невеликий рулон шкіри, який вона розгорнула.
— Це точно варте голки і краплини чорнила. Ти розповіси нам, що взнаєш? Я хочу почути справжню історію. — Вона дістала срібну голку, яку тримала загорненою в нитки, потім видала крихітну закорковану пляшечку з чорнилом. — Мені можна подивитися, як ти це робиш? Я ніколи раніше не бачила, як знімають заклинання.
Тон подивився на Елліель, питаючи дозволу, і вона мовила:
— Нічого не маю проти. Якщо це спрацює, ми всі отримаємо відповіді, якими б жахливими вони не були. Я не маю наміру тримати щось іще в таємниці.
Узявши голку і пляшечку з чорнилом, Тон присів поруч із Елліель біля невеликого багаття Шадрі. Він низько нахилився, зосередився на її обличчі, потім занурив блискучу гостру голку в чорнило. Без попередження, без жодних церемоній він проколов їй шкіру, потім повторив цю дію, викликаючи розмитий вир з крихітних різких уколів болю. Елліель здригнулася, проте змусила себе розплющити очі й дивитися на Лютого. Вона спостерігала за ним, коли він нахилявся, працюючи спритними пальцями. Голка жалила набагато слабше, ніж спогади, що поверталися до неї.
Хоча руна запуску на її обличчі складалася лише з невеличкої кількості пов’язаних ліній, малюнок був складним. Тон працював надзвичайно ретельно. Шадрі дивилася на них, зацікавлена і поглинена рухами Тона.
Елліель відчула, як посилюється печіння, постійний пекучий біль від гострого кінчика голки. Тон зробив паузу і відвів погляд від своєї роботи, щоб зазирнути їй у вічі:
— Майже закінчив. Ти певна?
Елліель не кивнула, побоюючись, що цей рух може порушити нові лінії чорнила. Натомість просто прошепотіла:
— Так, певна.
Він занурив голку в пляшечку з чорнилом, потім колов її знову й знову і зрештою відкинувся, ніби благословляючи її. Потім торкнувся її напухлої щоки.
— Усе, готово.
Лінії на обличчі Елліель горіли. Вона відчула тріск у щелепі, що відлунював у черепі. Її думки закручувалися у вузли, плуталися... потім розплуталися, як гобелен із обрізаною ниткою.
Вона знову уявила себе на краю тієї вирви зі слизьким схилом, що вела в темну порожнечу. Раптом місце, на якому вона почувалася в безпеці, розсипалося і Елліель полетіла вниз, але бездонна яма вже не була темною. Натомість вона була сповнена спогадами, сповнена її минулим... сповнена правдою.
Вона зібрала всі свої сили, аби витримати крики дітей, яких убила в нападі гарячкової люті, вчинивши розправу над невинними за допомогою свого реймера...
Але зовсім не це вона згадала.
У потоці повернених спогадів не було вбивства, не було дітей, не було учителя, не було лихоманки. Злочину взагалі не було. За винятком одного. Її зрадили.
Історія була фальшивою. Лист, який написав Уто, був цілковитою вигадкою. Елліель ніколи не вчиняла злочину, в якому її звинуватили, і, оскільки її пам’ять було стерто, вона цього не знала.
Тепер інша провина заповнила всі темні та порожні закутки її свідомості — і вона згадала все.
Пройшовши повну підготовку, як і належить Хоробрій, юна Елліель працювала протягом важких і небезпечних років, беручись за всяку справу, яку вважала своїм обов’язком. Вона була паладином, блукала північними повітами Остерри, насолоджуючись суворим високогір’ям із хмарним небом та холодними туманами. З п’ятнадцятилітнього віку Елліель стала самодостатньою і смертельно небезпечною, і вона роками загартовувала себе, закладаючи фундамент свого спадку. Великого спадку Хороброї.
У дев’ятнадцять років, красива і сильна, вона впала в око лордові Кейду, впливовому дворянину, який правив заможним повітом, найбільш відомим видобутком морських перлів. Жадані перли збиралися з великим ризиком, бо шукачам перлів доводилося витягувати молюсків із западин у холодних бурхливих водах уздовж берега.
Кейд переконав Елліель перейти до нього на службу, ставши його особистою Хороброю. Він був дуже харизматичним, запропонував хорошу платню та важливу посаду. Це було саме те, чого могла бажати Хоробра. Зв’язавши себе зобов’язанням з ним у такому юному віці, вона вже цим могла зробити свій спадок значним.
