Хтось знайомий полностью

Я знаю, що не досягла б того, чого досягла, якби не згадані люди, яким я щиро вдячна: мої видавці у Великій Британії — Ларрі Фінлей, Білл Скотт-Керр, Френкі Ґрей, Том Гілл і феноменальна команда у Transworld UK; мої видавці в США — Браян Тарт, Памела Дорман, Джерамі Ортон, Бен Петроун і решта фантастичної команди у Viking Penguin; мої видавці в Канаді — Крістін Кокрейн, Емі Блек, Бгавна Чоган, Емма Інґрем і блискавична команда в Doubleday Canada. Дякую вам усім ще раз, за все. Я знаю, що у видавництві існує часточка удачі, і відчуваю, що мені страшенно пощастило працювати з вами всіма!　

Ви одні з найкращих у цьому бізнесі й до того ж найгарніша, найпрацьовитіша та найкумедніша компанія людей. Дякую кожному й кожній з вас.　

Гелен Геллер — що я можу сказати? Ти змінила моє життя. І я радію та ціную тебе більше, ніж можу висловити. Дякую також усім в агенції Marsh за те, що продовжуєте на відмінно виконувати роботу, представляючи мене в усьому світі.　

Ще раз, особлива подяка Джейн Каволіні за те, що була найкращою технічною редакторкою, яку тільки може мати перевантажена роботою авторка.　

Додатково хочу подякувати Майку Іллесу, магістру наук у галузі криміналістики з Університету Трента, за його безцінну допомогу з моїми запитаннями щодо судово-медичної експертизи, на які він відповідав швидко і в доброму гуморі.　

Дякую, Майку!　

Також хотіла би подякувати Жаннетт Борот, чий благодійний внесок у Поліційну академію письменників забезпечив її імені місце в цій книжці!　

Хотіла б зазначити, що будь-які помилки в рукописі цілком належать мені. Не думаю, що вони є, але як знати.　

Нарешті, дякую вам, Мануелю й діти. Без вас я б не впоралася. І Поппі — ти найкраща кішка й найкраще товариство день у день, на яке може сподіватися будь-яка письменниця.　

П’ятниця, 29 вересня　.

Вона стоїть на кухні, дивлячись у великі задні вікна. Обертається до мене, змахуючи густим каштановим волоссям, і я бачу збентеження, а потім раптовий страх у її розширених карих очах. Вона осягає становище, загрозу. Наші погляди зустрічаються. Вона схожа на красиву сполохану тварину. Але мені байдуже. Я відчуваю спалах емоцій — чистого, неконтрольованого гніву; я не маю до неї ніякого жалю.　

Ми обоє усвідомлюємо, що в мене в руці молоток. Час ніби сповільнюється. Певно, усе відбувається швидко, але враження такого немає. Її рот розтуляється, готовий щось вимовити. Та мене не цікавить, що вона скаже. А може, вона хотіла закричати.　

Я кидаюся до неї. Швидко розмахуюся, і молоток важко опускається їй на чоло. Далі — моторошний звук, потужний фонтан крові. З її рота не вилітає нічого, крім охкання. Вона починає падати, простягаючи до мене руки, немов благаючи про милосердя. Чи, може, тягнеться до молотка. Хитається на ногах, наче бик, що от-от завалиться. Я знов завдаю удару, ще дужчого, цього разу їй по маківці, бо тепер її голова опиняється нижче. Відчуваю імпульс у моєму замаху й хочу прикінчити її. Вона стоїть на колінах, скулившись, обличчя не видно. Падає вперед, долілиць, і лежить нерухомо.　

Я стою над нею, важко дихаючи, з молотком у руці, з якого на підлогу крапає кров.　

Маю впевнитися, що вона мертва, тож б’ю ще кілька разів. Моя рука вже втомилася, подих утруднений. Молоток весь у крові, мій одяг теж геть замизканий. Тягнуся до неї й перевертаю. Одне око вибите. Друге досі розплющене, але в ньому немає життя.　

Понеділок, 2 жовтня　.

Ейлесфорд, місто в Гудзоновій долині Нью-Йорка, — осередок багатьох принад. Головними серед них є історичний міський центр уздовж річки Гудзон і два величні мости, що привертають увагу. Гудзонова долина славиться своєю природною красою, а за рікою година їзди, переважно добрими автошляхами, приведе вас углиб Катскільських гір, усіяних маленькими містечками. Залізничний вокзал Ейлесфорда має простору автостоянку. Звідси часто ходять потяги до Нью-Йорка — дістатися Мангеттена можна менше як за дві години. Словом, це дуже приємне місце для життя. Хоча й тут є свої проблеми, як і будь-де.　

Роберт Пірс заходить до поліційного відділку Ейлесфорда — нової, сучасної будівлі з цегли й скла — та наближається до стійки реєстрації. За столом офіцер у формі працює на комп’ютері. Помітивши Роберта, він змахує рукою на знактого, що за мить звільниться.

«Що сказав би звичайний чоловік?» Роберт кахикає.　

Офіцер підіймає очі.　

— Гаразд, дайте мені хвилинку.　

Він завершує набирати щось на комп’ютері, доки Роберт чекає.　

Нарешті офіцер обертається.　

— Чим можу допомогти? — питає він.　

— Я хотів би повідомити про зникнення людини. Тепер офіцер приділяє Роберту повну увагу.　

— Хто зник?　

— Моя дружина. Аманда Пірс.　

— Ваше ім’я?　

— Роберт Пірс.　

— Коли ви востаннє бачили дружину?　

— У п’ятницю вранці, коли вона пішла на роботу.　

Роберт знову кахикає.　

— Вона збиралась одразу з роботи поїхати з подругою на вихідні. Пішла з роботи як планувала, але вчора ввечері додому не повернулася. Зараз ранок понеділка, а її досі немає вдома.　

Офіцер допитливо дивиться на нього.　

Роберт відчуває, як червоніє під його поглядом.　

Він знає, який це має вигляд.