Хтось знайомий полностью

— Не пригадую. А яка різниця? Я нічого не взяв! Вони навіть не знатимуть, що я там був.　

Мати нахиляється до нього й каже:　

— О, вони ще і як знатимуть.　

Він зі страхом дивиться на неї.　

— Що ти маєш на увазі?　

— Ти зараз одягнешся, потім покажеш мені, до якого будинку вдерся, а відтак постукаєш у двері й перепросиш.　

— Я не можу, — ледь не плаче він.　

— Можеш і зробиш, — говорить вона. — Хочеш ти цього чи ні.　

Він укривається потом.　

— Мамо, я не можу. Будь ласка, не змушуй мене.　

Вона суворо зиркає на сина.　

— Чого ще ти мені не розповідаєш?　

Але цієї миті він чує, як відчиняються парадні двері і його батько, насвистуючи, впускає ключі на стіл у передпокої. Серце Рейлі шалено б’ється, і йому стає трохи зле. Матір він ще в змозі витримати, але батько — нестерпно думати, як відреагує батько. Він цього не передбачив. І гадки не мав, що його впіймають. Чортів Марк.　

— Ану вставай, — командує мати, остаточно зриваючи з нього ковдру. — Поговоримо з батьком.　

І Рейлі в піжамі простує сходами вниз, весь у поту. Коли вони входять на кухню, батько здивовано підіймає на них очі. З виразу їхніх облич він ясно розуміє, що щось сталося.　

Насвистування різко обривається.　

— Що відбувається? — питає батько.　

— Мабуть, нам усім краще сісти, — каже мати, висуваючи стілець з-під кухонного столу. — Рейлі має дещо розповісти, і тобі це не сподобається.　

Усі сідають. Скрегіт стільців по підлозі дряпає натягнуті нерви Рейлі, наче гвіздок — письмову дошку.　

Він має зізнатися. Це зрозуміло. Але необов’язково розповідати їм усе. Він уже не такий сонний, тепер думається краще.　

— Тату, мені дуже шкода, і я знаю, що вчинив неправильно, — починає син. Голос тремтить, і він думає, що це добрий початок. Але батькові брови вже насуплені, і Рейлі боїться. Він вагається.　

— Що ти, в біса, накоїв, Рейлі? — сердиться батько.　

Хлопець дивиться на батька, але слова не приходять. На мить він почувається цілковито паралізованим.　

— Він вдерся до чужого будинку, — нарешті каже мати.　

— Що?　

Потрясіння й лють у голосі батька ні з чим не сплутати. Рейлі швидко відводить очі й дивиться в підлогу.　

— Я не вдерся, — промовляє він. — Я проникнув.　

— Нащо ти, в біса, це зробив? — питає батько.　

Рейлі знизує плечима, але не відповідає. І далі втуплюється в підлогу.　

— Коли?　

Мати штурхає сина рукою в плече.　

— Рейлі?　

Той нарешті підіймає голову й дивиться на батька.　　

— Учора ввечері.　

Батько сидить, роззявивши рота.　

— Тобто, доки в нас вечеряли друзі, а ти мав бути в кіно, насправді ти проникнув до чужого будинку? — голос набирає гучності, і під кінець батько вже кричить.　

На мить западає тиша. Повітря вібрує від напруги.　

— Ти був сам чи ще з кимось?　

— Сам, — мимрить син.　

— Тож ми навіть не можемо втішитися думкою, що хтось інший втягнув тебе у ці абсолютно неприпустимі, протиправні дії?　

Рейлі кортить затулити руками вуха, щоби відгородитися від крику, але він знає, що цим лише розлютить батька ще дужче. Знає, що все видається гіршим від того, що він діяв сам.　

— Чий це був будинок?　

— Не знаю.　

— То що сталося? — Батько поглядає на матір, а тоді знову на нього. — Тебе впіймали?　

Рейлі хитає головою, а мати каже:　

— Ні. Я бачила повідомлення в його телефоні. Рейлі, покажи батькові повідомлення.　

Рейлі розблоковує й простягає телефон, і батько дивиться на екран, очам не вірячи.　

— Господи, Рейлі! Якти міг? Ти вже робив це раніше?　

У цьому й біда з батьком — він знає, які запитання ставити. Питає саме те, про що мати, розгублена від потрясіння, не додумалася спитати. Рейлі справді робив це раніше, кілька разів.　

— Лише раз, — бреше він, уникаючи дивитися батькові в очі.　

— Отже, ти вдерся до двох будинків.　

Він киває.　

— Хто-небудь знає?　

Рейлі хитає головою.　

— Звісно, ні.　

— Звісно, ні, — саркастично повторює батько. Батьків сарказм гірший за мамин. — Твій друг знає. Хто він?　

— Марк. Зі школи.　

— Ще хтось?　

Рейлі неохоче хитає головою.　

— Ти міг якось засвітитися? На камерах спостереження?　

Рейлі знову хитає головою й підіймає очі на батька.　

— Там не було камер спостереження. Я перевірив.　

— Господи. Повірити не можу. І від цього мені має покращати?　

— Вони навіть не знають, що я там був, — каже Рейлі, захищаючись. — Я був справді обережний. Я вже говорив мамі — я нічого не взяв. Не завдав ніякої шкоди.　

— Тоді що ти там робив? — питає батько.　

— Не знаю. Просто роззирався, гадаю.　

— Просто роззирався, гадаю, — повторює батько, і від цього Рейлі почувається шестирічним. — На що ти там дивився? На жіночу білизну?　

— Ні! — скрикує Рейлі, гаряче червоніючи від сорому. Він не якийсь там збоченець. — Переважно зазирав у їхні комп’ютери, — бурмоче він.　

— Боже мій! — скрикує батько. — Ти лазив у чужі комп’ютери?　

Рейлі пригнічено киває.　

Батько ляскає рукою по столу і встає. Починає ходити кухнею, гнівно озираючись на Рейлі.　

— Хіба люди не користуються паролями?　

— Іноді мені вдається їх обійти, — каже син. Його голос тремтить.　

— І що ти робив, коли зазирав у чужі особисті комп’ютери?