Але не може дозволити собі турбуватися про це. Він мусить це зробити. Мусить повідомити про зникнення своєї дружини.
— Ви пробували телефонувати їй?
Роберт дивиться на нього, не вірячи власним вухам. Хоче спитати: «Гадаєте, я ідіот?». Але не питає. Натомість засмучено промовляє:
— Авжеж, я пробував телефонувати. Безліч разів. Але її мобільний перекидає мене на голосову пошту, а вона не передзвонює. Певно, вимкнула його.
— Як щодо подруги?
— Власне, це мене й занепокоїло, — зізнається Роберт. Ніяково замовкає. Офіцер чекає, доки він продовжить. — Я телефонував її подрузі, Керолайн Лу, і, з її слів, у них не було планів на ці вихідні. Вона не знає, де Аманда.
Западає мовчанка, а тоді офіцер каже:
— Розумію.
Уважно дивиться на Роберта, ніби жаліє його. Роберту це не подобається.
— Що вона взяла з собою? — питає офіцер. — Валізу? Паспорт?
— Аманда зібралася на вихідні, так. Взяла дорожню валізу. І сумочку. Я… Я не знаю, чи взяла вона паспорт, — відповідає Роберт і додає: — Казала, що припаркується на вокзалі й сяде на потяг до Мангеттена, щоб у вихідні піти з Керолайн по крамницях. Але сьогодні вранці я передусім обійшов стоянку й не побачив там її машини.
— Не хочу бути нетактовним, — зауважує офіцер, — але… ви впевнені, що вона не зустрічається з кимось? І не бреше вам про це? Тобто, — м’яко додає він, — якщо дружина збрехала вам, що їде гуляти з подругою… можливо, насправді вона не зникла.
— Не думаю, що Аманда вчинила б так, — каже Роберт. — Вона попередила б. Не покинула б мене в невідомості.
Він знає, що видається впертим.
— Я хочу повідомити про її зникнення, — наполягає він.
— Удома були проблеми? У вашому шлюбі все гаразд? — питає офіцер.
— Усе було добре.
— Діти є?
— Немає.
— Гаразд. Дозвольте, я візьму у вас дані та опис, і подивимося, що можна зробити, — неохоче говорить офіцер. — Але скажу вам чесно: схоже на те, що вона поїхала з власної волі. Імовірно, з’явиться. Люди тікають постійно. Ви би здивувалися.
Роберт холодно дивиться на офіцера.
— Ви її навіть не шукатимете?
— Назвіть вашу адресу, будь ласка.
Субота, 14 жовтня .
Олівія Шарп сидить на кухні, п’є каву й порожніми очима дивиться крізь скляні розсувні двері на заднє подвір’я. Середина жовтня, і клен біля заднього паркана дивовижний у своїх червоних, помаранчевих та жовтих тонах. Трава досі зелена, але решта саду вже підготувалася до зими; незабаром перші заморозки, думає Олівія. Але поки що вона насолоджується жовтим сонцем, яке сочиться крізь заднє подвір’я й кидає косі промені в її бездоганно чисту кухню.
Принаймні намагається. Важко чимось насолоджуватися, коли повільно закипаєш усередині.
Її син Рейлі досі не встав. Так, сьогодні субота, а він цілий тиждень був у школі. Але зараз друга дня, і її до сказу доводить, що він досі спить.
Олівія відставляє каву й знову простує сходами, вкритими килимом, на другий поверх. Вагається біля дверей синової спальні, нагадуючи собі не горлати, тоді легко стукає й відчиняє їх. Як і очікувалося, Рейлі міцно спить. Ковдра досі на голові — він натягнув її минулого разу, коли мати заходила пів години тому. Олівія знає, що син ненавидить, коли вона каже вставати, але сам цього не робить. І як тут бути — нехай спить цілий день? їй подобається давати синові змогу трохи розслабитися на вихідних, але, заради бога, уже середина дня.
— Рейлі, підйом. Уже друга година минула.
їй неприємно чути роздратування у власному голосі, але вона щодня марнує стільки сил, намагаючись витягти цього хлопця з ліжка, що важко не обурюватись.
Навіть не ворухнеться. Олівія стоїть, дивлячись на нього, і відчуває складну суміш любові й невдоволення. Він добрий хлопчик. Розумний, але немотивований учень. Цілком приємний. Просто лінивий — не лише сам з ліжка не встане, а й домашню роботу не виконає і по господарству не допоможе, якщо постійно до нього не чіплятися. Він каже матері, що ненавидить, коли вона чіпляється. Що ж, їй самій неприємно це робити. Вона говорить, що якби він з першого разу робив те, про що просять, то не доводилося б повторювати. Але, схоже, до Рейлі не доходить. Олівія пояснює собі це тим, що йому шістнадцять. Шістнадцятирічні хлопці — це жах. Вона сподівається, що до вісімнадцяти-дев’ятнадцяти років синова префронтальна кора розвинеться, виконавча функція покращиться і він стане відповідальнішим.
— Рейлі! Ну ж бо, вставай.
Він усе одно не рухається, не визнає її присутності — навіть не буркне. Матір бачить його мобільний, який лежить на тумбочці горілиць. Якщо син не встане — гаразд, тоді вона конфіскує телефон. Вона уявляє, як Рейлі мацає рукою навколо себе в пошуках мобільного, не встигнувши навіть стягнути ковдру з голови. Мати хапає телефон і виходить з кімнати, грюкнувши дверима. Він буде розлючений, але й вона теж сердита.