Бекі Гарріс дивиться у вікно доньчиної спальні в бічній стіні будинку, завішене фіранкою. Звідси видно вулицю внизу й дім Пірсів по сусідству. Вона помічає Олівію на прогулянці, яка оминає маленьку юрбу. Бекі нервово обдирає шкіру навколо нігтів — стара звичка, яку вона покинула багато років тому, але нещодавно та з’явилася знову. Вона знову переносить увагу на будинок Пірсів.
Цікаво, що вони знайшли, якщо знайшли.
З дому виходить двоє людей. Чоловік і жінка, обоє в темних костюмах.
Бекі пам’ятає, як бачила вчора цих самих людей, вони підвозили Роберта додому. Детективи, думає вона. Певно, що детективи. Якусь мить вони стоять перед будинком і розмовляють між собою. Вона спостерігає, як чоловік обводить очима вулицю, узад-уперед. Його напарниця згідно киває, й обоє рушають під’їзною дорогою вниз.
Очевидно, що вони збираються розпочати опитування сусідів.
Жаннетт споглядає детективів зі свого вікна. Вона знає, що незабаром вони прийдуть до неї. Намагається не зважати на те, як хвилюється. Вона не хоче говорити з поліцією.
Коли нарешті лунає стукіт у двері, Жаннетт трохи підстрибує, хоча й очікувала цього. Підходить до парадних дверей. У неї на ґанку маячать двоє детективів — позаду них відкривається чудовий краєвид на будинок Пірсів, просто через вулицю. Вона відводить очі від детективів.
Чоловік показує жетон.
— Я детектив Вебб, а це детектив Мун. Ми розслідуємо вбивство Аманди Пірс, яка мешкала через вулицю від вас. Хотіли б поставити вам кілька запитань.
— Гаразд, — каже вона, трохи нервуючись.
— Ваше ім’я?
— Жаннетт Борот.
— Як добре ви знаєте Роберта й Аманду Пірс? — питає Вебб.
— Зовсім не знаю, чесно. Лише в обличчя, — відповідає Жаннетт. — Вони переїхали сюди трохи більше як рік тому. Здебільшого жили закрито.
— Ви колись бачили, як вони сварилися, чи чули їхні сварки?
Вона хитає головою.
— Бачили колись синці в Аманди Пірс, може, підбите око?
— Ні, нічого такого, — каже Жаннетт.
— Ви часом не помітили, як Роберт Пірс приходив чи йшов кудись двадцять дев’ятого вересня, того вихідного, коли зникла його дружина?
Вона взагалі не пам’ятає, щоб бачила Роберта тими днями.
— Ні.
— Ви колись бачили, як ще хтось приходив до будинку чи залишав його? — питає Мун.
Жаннетт мусить відповідати.
Однак не хоче.
Нервово кусає губу й промовляє:
— Не хочу нікому завдати шкоди.
— Ви не завдаєте шкоди, місіс Борот, — запевняє її детектив Вебб тихим, але твердим голосом. — Ви співпрацюєте з поліційним розслідуванням, і якщо щось знаєте, то мусите поділитися з нами.
Вона зітхає й зізнається:
— Так, я декого бачила. їхню сусідку з будинку поряд, Бекі Гарріс. Бачила, як вона виходила з їхніх парадних дверей посеред ночі. Я саме встала випити склянку молока — іноді мені важко заснути — і випадково визирнула з вікна. І побачила її.
— Коли це було? — питає Вебб.
Жаннетт не хоче відповідати, але вибору справді не має.
— Пізно ввечері тієї суботи, коли зникла Аманда.
Детективи переглядаються.
— Ви абсолютно впевнені щодо дати? — уточнює Вебб.
— Так, — жалісно говорить вона. — Упевнена. Бо до вівторка вже пішла чутка, що Аманда не повернулася додому й її оголосили зниклою. — І додає: — Чоловік Бекі багато подорожує у справах. Гадаю, на тих вихідних його не було. Діти в коледжі.
— Дякую вам, — каже Вебб. — Ви дуже допомогли.
З важким серцем вона дивиться на нього.
— Я ніколи б нічого не сказала, якби ви були не з поліції. Ви ж не розповісте їй, звідки про це дізналися, ні? Ми ж сусідки.
Детектив киває їй на прощання й розвертається, щоб піти, але на запитання не відповідає.
Жаннетт відступає в дім і зачиняє двері, насупившись. Вона нікому не розповідала проте, що бачила. Якщо Бекі хоче зраджувати чоловіка, то її особиста справа. Але поліція — це інше.
їм треба говорити правду.
Вона пригадує Аманду на місцевому пікніку, з її великими, широко розплющеними очима й ідеальною шкірою, як вона відкидала волосся назад, коли сміялася, заворожуючи всіх присутніх чоловіків. Пригадує й Роберта, так само вродливого, але той тихо спостерігав за дружиною. Він міг підкорити будь-яку жінку, яку хотів — якщо хотів.
То що він знайшов у Бекі Гарріс?
Рейлі відчиняє шафку після останнього уроку. Він лише хоче взяти свої речі й піти додому. Паскудний видався день. Він завалив тест з математики. Усміхнувся гарненькій дівчинці, а та глянула просто крізь нього, наче його й не було. І все це — частина його паскудного життя.
— Привіт, — каже Марк, раптом з’являючись у нього за спиною.
— Привіт, — бурчить Рейлі без ентузіазму.
Марк нахиляється ближче й питає:
— Де був учора після школи?
Рейлі озирається через плече, переконуючись, що ніхто не слухає.
— Мама забрала мене — треба було їхати до адвоката.
— Щось надто швидко, — дивується Марк. — То що він каже?
— Каже, якщо мене колись упіймають, я потраплю до колонії, — тихим голосом відповідає Рейлі.
— І все?
— Достатньо.
Марк фиркає.
— І скільки твої батьки за це заплатили?
— Не знаю, і це не смішно, Марку. — Він дивиться другу в очі й промовляє: — Я зав’язав. Більше не збираюся цього робити. Якийсь час це було весело, але я не хочу до в’язниці.