— Він не має надійного алібі, — говорить Мун, щойно Роберт Пірс виходить. — Тієї п’ятниці й суботи він міг піти куди завгодно. Залишити мобільний удома, щоб той його не виказав.
— Що більше я його бачу, то більше він мені не подобається, — каже Вебб. — Пихатий покидьок.
— Не схоже, що він надто сумує за своєю дружиною, — зауважує Мун.
— Ні, — погоджується Вебб. — Якщо в Аманди
— Якби ми це знали, це був би хоч якийсь прогрес, — буркоче Мун.
У середу Олівія переглядала газету й новини в мережі в пошуках будь-якої інформації про вбивство Аманди Пірс. Дивно, як вона так швидко поринула в цю справу. Але в газеті не знайшлося нічого нового, і дуже мало доконаних фактів. Саме лише переповідання того, що вже було сказано. Розслідування триває.
Вона хотіла поговорити про це з Полом учора.
— Як гадаєш, що з нею сталося? — спитала вона.
— Не знаю, — буркнув Пол, намагаючись читати книжку.
— Мабуть, у неї був роман, — припустила Олівія. — Інакше чого брехати чоловікові, з ким була?
— Це нас не обходить, Олівіє, — сказав Пол.
— Я знаю, — відповіла вона, трохи здивована його тоном. — Та хіба тобі не цікаво?
— Ні, не цікаво, — відрізав він.
Вона не повірила йому. А тоді порушила питання про те, щоб показати Рейлі спеціалісту. Олівія не очікувала, що Полу сподобається ця ідея, та була не готова до його реакції.
— Так, — сказала вона. — Я непокоюся за Рейлі.
— Знаю.
— Я просто… Я подумала, нам слід відправити його до психотерапевта.
Пол відклав книжку й гнівно зиркнув на неї.
— Психотерапевта.
— Так.
— Якого дідька нам це робити?
— Тому що, можливо… можливо, якщо він з кимось поговорить, це допоможе.
— Олівіє, йому не потрібен терапевт. Йому потрібен добрячий прочухан.
Вона ображено поглянула на чоловіка.
А тоді Пол додав:
— Тобі не здається, що ти перебільшуєш?
— Ні, не здається. Це серйозно, Поле.
— Серйозно, так. Але він не психічнохворий, Олівіє.
— Необов’язково бути психічнохворим, щоб відвідати психотерапевта, — сердито сказала вона. Чому він такий ретроград, коли йдеться про ці речі?
— Це просто такий етап. Ми з цим упораємось. Не потрібен йому терапевт.
— Звідки ти знаєш? Що робить тебе експертом?
— Я не збираюсь обговорювати це, Олівіє, — різко заявив Пол, вимкнув лампу на тумбочці й перевернувся на бік, спиною до неї, щоб заснути.
І ще довго після того, як він захропів, вона лежала поряд у ліжку, роздратована.
Зараз, п’ючи пообідню каву, Олівія згадує, що бачила, як учора ввечері Пол читав статтю про Аманду Пірс. Йому
Попередня експертиза машини й речей Аманди дає прикро мало результатів.
— Даруйте, що розчаровую, — каже Сандра Фішер, судовий патологоанатом в офісі судово-медичної експертизи, — але ми мало що дізналися.
Вебб киває — він багато й не очікував після того, як машина побувала у воді, але надія завжди є.
— Ми не знайшли ніякої крові, шкіри або волосся, окрім тих, що належать жертві, — говорить далі Фішер. — Нічого з того, звідки можна було б отримати ДНК. І нам не вдалося знайти нічого більше — ані відбитків, ані тканин.
— Щось із сумочки чи багажу? — питає Вебб. Вони вже переглянули історію дзвінків у її мобільному телефоні й теж нічого не виявили — принаймні жодної ознаки якогось чоловіка на стороні.
Фішер хитає головою.
— Пробачте.
Вебб киває й поглядає на Мун. Хто б не вбив Аманду й не зіштовхнув її авто в озеро, він не залишив жодних слідів.
— Як вам відомо, — каже Фішер, — ніщо не вказує на те, що її було вбито там, де знайшли машину. Мало б бути багато крові. Найімовірніше, її вбили деінде й убивця відігнав машину до озера, щоб затопити.
— Напевно, він знає місцевість, — розмірковує Вебб, — знає, що це вдале місце, щоб позбутися авто. Безлюдне, неогороджене, з добрячим схилом, і глибина близько.
Мун згідно киває.
— Яка безлюдна не була б дорога, він ризикував, що його побачать, — завважує вона.
— Знайшли в автівці ще щось? Що-небудь у бардачку? — питає Вебб.
— Посібник користувача й послужна книжка. Аптечка. Пакунок носовичків. Вона була дуже охайна. — Фішер пирхає з явною недовірою. — Бачили б ви срач у моїй машині.
Вебб проковтує розчарування. Він на щось сподівався.
— Відбитки в спальні Пірсів збігаються з відбитками Бекі Гарріс, — каже Фішер. — Але ми не знаємо, кому належать інші відбитки. Ніде не з’являються. Хто б це не був, він побував у кабінеті, а також обнишпорив увесь стіл.
Роберт Пірс узяв тижневу відпустку. Зараз лише середа. Йому сказали відпочивати стільки, скільки потрібно. Він не зацікавлений повертатися до офісу. Питає себе, чи колеги-адвокати в маленькій фірмі з п’ятьох людей вважають його вбивцею. Мабуть, так і є. Роберт блукає будинком і пригадує сьогоднішню розмову з детективами, знов і знов прокручуючи її в голові.