Рейлі більше не під домашнім арештом. Мати не витримала того, як він тиняється будинком без свого телефона та інтернету, не знаючи, чим зайнятися, тож, принаймні, йому знову дозволили виходити, і не лише до школи та на тренування. Він їде кататися на велосипеді, кружляє районом, намагаючись трохи зігнати стрес. Без інтернету вдома майже немає чого робити. До того ж він мав утекти з напруженої атмосфери. Він їде житловими вулицями, повз будинки, до яких проникав.
Учора ввечері його мало не впіймали. Ось і все — стоп. Це більше не вартує ризику. Проникнення до житла. Злом чужих комп’ютерів. Хоч він фактично не краде даних чиїхось облікових записів, не поширює вірусів, порно чи ще чогось — Рейлі не зловмисник, — те, що він робить, є злочином. Поліції байдуже, що він займається цим лише для розваги.
Він повільно їде повз будинок Пірсів, мимохідь поглядаючи на нього. Рейлі пам’ятає, як був у цьому домі, який він чистий, який охайний. Може, тому, що в ньому явно немає дітей. Сидячи за комп’ютером, Рейлі проглянув шухляди в столі й знайшов на дні мобільний телефон. На вигляд дешевий і незареєстрований. Певно, старий або зайвий. Рейлі увімкнув пристрій — акумулятор був заряджений, — але по-справжньому телефон його не цікавив, тож він знову вимкнув його й жбурнув назад до шухляди, а незабаром пішов.
Згодом, уже коли дізнався, що жінку з цього дому вбили, він холонув, згадуючи про цей випадок. Поліція, мабуть, знайшла телефон, ксли обшукувала будинок. Єдиним клопотом Рейлі тепер були відбитки його пальців на тому мобільному й у домі. Він пришвидшується, занепокоєно згадуючи ту жінку, Карміну, і листи.
Рейлі починає розуміти, що таємниці має кожен — він бачив те, що зберігають деякі люди на своїх комп’ютерах. Більше його ніщо не дивує по-справжньому. Рейлі має свої секрети, а його батьки, очевидно, мають свої. Можливо, йому варто було б понишпорити у власному домі.
Суботній день, і напруга в родині доводить Олівію до сказу. Пол нагорі в кабінеті. Рейлі пішов до себе в кімнату. Олівія намагається відмовити себе від прямої розмови з Бекі. Її турбує, що саме могла сказати Бекі про Пола. Чи знає вона більше, ніж зізналась Олівії? Чи щось вигадала, аби відвести увагу від власного чоловіка? Чи була Бекі абсолютно чесною з нею? Урешті-решт вона не в змозі спинитися. Бере куртку й виходить з дому, нікому не кажучи, куди йде.
Дорогою Олівія переживає кризу впевненості й майже сподівається, що Бекі немає вдома. Але не зупиняється, хоч їй гидко від того, що вона покинула свій дім і прямує вивідувати інформацію про власного чоловіка.
Останнім часом Олівія відчуває, що все, що вона сприймала як належне, — свого хорошого сина, свого вірного чоловіка — варто переоцінити.
Проходячи повз резиденцію Пірсів, вона важко позирає на будинок. Жалюзі опущені, надаючи дому схожості з пустим обличчям. Олівія питає себе, чи Роберт Пірс там, за цими жалюзі. І раптом відчуває ненависть до нього й до Аманди за те, що вони приїхали до їхнього тихого району й розхитали його до самих підвалин.
Він, імовірно, убив свою дружину, гірко думає Олівія, а страждають через це вони всі.
Наближаючись під’їзною дорогою до дверей будинку Гаррісів — гарної споруди з мансардними вікнами, — вона на мить із жахом усвідомлює, що Ларрі може бути вдома. Не працюватиме ж він в офісі у вихідні. А вона не хоче його бачити.
Олівія дзвонить у двері й нервово чекає. Нарешті чує кроки, і двері відчиняються. Це Бекі. Вона явно не очікувала гостей — на ній спортивні штани й довга футболка, у якій вона, схоже, спала.
— Привіт, — каже Олівія.
Бекі мовчить.
— Можна увійти?
Бекі наче розмірковує, а тоді широко відчиняє двері. Нерви Олівії палахкотять, коли вона переступає поріг.
— Ларрі тут? — питає вона.
— Ти хотіла поговорити з ним? — дивується Бекі.
— Ні, — каже Олівія. — Лише хочу знати, чи ми самі.
— Його немає.
Олівія киває, сідає за кухонний стіл. Бекі не пропонує зробити кави. Просто стоїть, склавши руки на грудях.
— Нам треба поговорити, — починає Олівія.
Бекі просто дивиться на неї й чекає.
— Мені треба знати, чи ти мені все розповіла.
— Ти про що?
— Ти натякала, що в Пола роман з Амандою. Ти бачила його в її машині.
Бекі киває.
— Це правда, присягаюся.
— Є ще щось, що ти знаєш або бачила, а мені не кажеш? Щось, що ти розповіла поліції? Мені треба знати, — напосідає Олівія.
Бекі глибоко вдихає й видихає.
— Олівіє, ми довго були подругами. Я завжди була чесна з тобою. Це все, що я знаю. Лише те, що того вечора вони були вдвох у машині, сварилися. Я гадала, що в них роман, бо чому б іще вони сиділи там о такій порі? І ти знаєш, якою…
Олівія голосно видихає й затуляє очі руками, відчуваючи, як підступають сльози. Вона киває.
— Хочеш кави? — питає Бекі.
Олівія шмигає, підіймає очі й киває знову, раптом не в змозі говорити. Вона така рада, що вони не стануть ворогами. Доки Бекі готує каву, Олівія витирає рукою сльози й цікавиться:
— Ти чула щось іще про розслідування? Знаєш, що відбувається?