Рейлі відчуває, як червоніє. Безпорадно знизує плечима.
— Я зламував комп’ютери. Я серйозно до цього ставився… Це вміння, і воно потребує практики. Тож я проникав до помешкань людей, коли їх не було вдома, і зламував їхні комп’ютери.
Він ризикує ще раз глянути на батьків. Вони дивляться на нього, не вірячи власним вухам.
— У мене дуже добре виходило, — каже Рейлі, — але я цим більше не займаюся.
Вони досі не зводять із сина очей, глибоко обурені.
Настає важка тиша.
— Я знав, що ви не схвалите. Але я не робив ніякої шкоди. Я ж не крав нічиїх даних, не поширював їх, нічого не заносив у чужі комп’ютери й нікому не розповідав, що знайшов, — запевняє Рейлі. — Я ніколи не намагався шантажувати когось чи щось подібне, — додає він на свій захист.
— Шантажувати! — повторює мати, хапаючись рукою за горло.
— Мамо, розслабся, я ніколи нічого такого не робив! Це було просто… набуття досвіду.
— Досвіду. Он якти це називаєш, — промовляє тато.
Рейлі не подобається його тон. Він говорить тоном старого батька, і це дратує.
— Ну, так, може, варто мене послухати для різноманіття, — різко каже Рейлі.
— Про що ти? — питає мати.
— Я дещо знаю про ваших найкращих друзів, — видає Рейлі.
Олівія відчуває, як завмирає серце. Вона дивиться на сина, не впевнена, що хоче чути те, що він зараз скаже. Вона шокована, у неї голова йде обертом. Які таємниці приховують Ґленда й Кіт? Вона поглядає на чоловіка, але той пильно дивиться на Рейлі, наче син зачепив його за живе.
— До чого ти ведеш, Рейлі? — питає Пол.
— Я бачив дещо на їхньому комп’ютері, — каже Рейлі.
— Ми це зрозуміли, — натягнутим голосом говорить Пол. — Що саме ти бачив?
— Кіт — засранець, — з почуттям заявляє Рейлі.
— Не кажи так, — різко осаджує його Олівія.
— Чому? Це правда! Бачили б ви, що в нього на комп’ютері! Я бачив його листи — він зраджував Ґленду, зустрічався з іншою в неї за спиною. Я не міг сказати вам, бо вони ваші друзі.
Олівії стає зле. Вона не може говорити.
— Коли це було? — уточнює Пол.
— Кажу ж вам — це було тоді, коли вони приходили сюди на вечерю, за день до того, як мама побачила повідомлення в мене на телефоні й дізналася, що я роблю, — жалісно повторює Рейлі.
Олівія намагається зосередитись. Кіт зраджує Ґленду, а Ґленда й гадки не має.
Олівія впевнена, що Ґленда не знає. І що тепер робити? Сказати їй? Чи залишити в невідомості? Олівія поглядає на свого чоловіка й пригадує, як Бекі приходила поділитися з нею своїми підозрами щодо Пола. Й усвідомлює із завмиранням серця, що доведеться розповісти Ґленді.
— Ти в цьому впевнений? — питає Пол.
— Авжеж, впевнений. Я бачив на власні очі. Те, що він писав, ніяк інакше не зрозумієш. Я навіть надіслав кілька листів його подружці з його акаунту, і вони були не дуже чемні.
Олівія дивиться на сина, відчуваючи, як відвисає щелепа.
— Тож, принаймні, тепер він, мабуть, здогадався, що хтось був у його комп’ютері й знає, чим він займається, — каже Рейлі й фиркає. — Сподіваюся, він не втратив через це сон. Може, він гадає, що це був Адам. Думаєте, чому Адам стільки п’є? Він п’є, щоб забути, що його батько — такий гівнюк.
— Рейлі, — починає Пол, явно знервований. — Не можна просто ось так втручатися в чуже життя.
— Він гівнюк. Так йому й треба.
Олівія питає себе, чи Ґленда колись розповідала Кітові, що Рейлі вдирається до будинків. Хоча’й обіцяла цього не робити. Іноді Олівія сама обмовляється Полові про те, про що обіцяла мовчати.
— Листи були приховані, — продовжує Рейлі. — Не здогадаєшся, що вони там, якщо не пошукаєш, як я.
— Як ти їх знайшов? — цікавиться Пол.
— Це легко, якщо знаєш, що робиш. Я можу ввійти у вимкнений комп’ютер за три хвилини, просто завантажую його з флешки — більшість комп’ютерів здатні завантажуватися з флешки — і в такий спосіб оминаю внутрішню безпеку. Потім кількома командами створюю «чорний хід» — і я всередині. Коли я ввійшов у комп’ютер Кіта, то одразу збагнув, що він намагався щось приховати, бо видаляв історію браузера. Але файли кукі він не видалив, тож я зміг отримати ім’я користувача й пароль до його прихованої електронної адреси. А потім зайшов у його акаунт, щоб побачити його листи, вдати, що я — це він, і надіслати звідти все, що хочу.
Олівія не знає, почуватися наляканою чи враженою.
— Ти знаєш, хто була ця жінка? — питає вона.
— Ні. Це було якесь дурне ім’я в поштовому акаунті. Якесь вигадане.
— Господи, Рейлі. Тобі не слід було цього робити, — промовляє Пол.
Рейлі дивиться на батька, ніби чимось провокуючи його, і видає:
— Як гадаєш, він міг зустрічатися з тією жінкою, яку вбили?
Олівія дивиться на них обох, приголомшена й безмовна.
— Ні, авжеж, ні! — каже Пол. — Це… безглуздя.
— Він знає нашу хатину, — завважує Рейлі.
— Ти натякаєш, що це