Олівія Шарп казала, що Ларрі Гарріс ніколи не бував у їхній хатині. Можливо, вона помилялася? Чи міг Гарріс призначити зустріч Аманді в літній хатині Шарпів у ті вихідні, коли був на конференції? Можливо, він убив її. Припаркувався на зовнішній стоянці готелю й приготував історію, що нібито працював і заснув. Нікого, здається, не турбувало, що він пропустив більшу частину бенкету, — доки його не торкнулося розслідування вбивства. Єдине, що пішло не так, це те, що знайшли машину Аманди з її тілом у багажнику. Вона вигадала зручну побрехеньку для свого чоловіка, тож було б схоже, що Аманда інсценувала власне зникнення. Пол Шарп — єдиний, хто знав про їхній роман, і він нічого б не сказав, особливо якщо не знав, що вони були в його літній хатині.
Можливо. Однак Пол Шарп міг щось повідомити. Коли Аманда зникла, персонал готелю міг заявити, що бачив їх разом, і тоді Гарріс опинився б у центрі прискіпливої уваги. Та все ж без твердих доказів — а надто без тіла — скидалося б на те, що нещаслива невірна дружина втекла від такого життя.
А може, вбивця — Роберт Пірс. Пірс брехав їм. Якщо вірити Гаррісу, Пірс мав доступ до одноразового телефона Аманди й знав про їхній роман. Та й Рейлі Шарп бачив цей мобільний у столі Пірса
Вебб поговорить із прокурором. Поки що вони відпустять Шарпа й подивляться, як усі відреагують. Вебб має час. Час, щоб зазирнути в голову кожному. Немає строку давності на вбивство.
Олівія здригається, коли рано вранці в середу дзвонить телефон на кухні. Це детектив Вебб — сказати, що її чоловіка звільняють без висунення обвинувачень. Вона кладе слухавку і нерухомо стоїть на місці. Поїздка до поліційного відділку минає наче втумані. Вона ціпеніє.
Сидить у почекальні відділку, виглядаючи Пола. Розриваючись між полегшенням і жахом, вона хоче відтягнути цей момент. Але він настає — Олівія чує кроки й підводиться. А тоді бачить Пола. Підходить й обіймає його, як робила тисячу разів до того, та цього разу інакше. Вона в ньому не впевнена. Відчуває, як б’ються серця їх обох. За мить відсторонюється.
Пол насторожено дивиться на дружину.
— Відвезімо тебе додому, — каже Олівія й відвертається, щоб чоловік не побачив сумніву в її очах.
Вона вже відіслала Ґленді повідомлення з новиною, сказавши не приходити.
Рейлі нетерпляче чекає, коли мама повернеться додому разом з татом. Вона сказала, що забере його. Сьогодні Рейлі знову не йде до школи.
Батько не винен, каже він собі. Його відпускають. Але полегшення, яке відчуває Рейлі, забарвлене занепокоєнням. Він бачить, що мати сумнівається. Рейлі сумнівається теж. Він більше ні в чому не впевнений. Він не знайшов на батьковому комп’ютері нічого, що прояснювало б ситуацію. Але Рейлі відомо дещо, чого не знають вони. І йому доведеться розповісти це їм.
Коли батьки прибувають додому, стає ніяково. Мама всміхається йому, наче все гаразд, але хлопець бачить з її натягнутого обличчя, що все далеко не так. Батько має жахливий вигляд і пахне так, наче йому не завадить душ. Рейлі відчуває напругу, яку випромінюють обоє батьків.
Усі вони опиняються на кухні, і мама каже:
— Я розповіла твоєму батькові, що тобі висувають обвинувачення.
— Все буде добре, синку, — говорить батько, пригортаючи його.
Рейлі киває, глитаючи. Але просто зараз він непокоїться не за себе, а за свого тата. Рейлі мусить зізнатися батькам, і це його страшенно лякає. Він має розповісти їм правду.
Початок дається важко.
— Я маю вам дещо розповісти, — каже Рейлі.
І з відстороненого погляду на стурбованому обличчі матері розуміє, що вона не хоче цього чути. На неї й без того багато звалилося. Прикро завдавати їй ще більшого болю, ніж уже завдав. Але він мусить це сказати. Здається, що слова ніяк не приходять до нього.
— Що сталося, Рейлі? — втомлено питає батько.
Очевидно, що він соромиться останніх подій з власного життя.
Він зараз не на коні, думає Рейлі.
— Я тобі збрехав, — каже він. — Я збрехав вам обом. Щодо проникнень до будинків.
Мати здається стурбованою як ніколи, батько — глибоко стривоженим.
— Я розповів вам — і адвокатові, — що проникнув лише до двох будинків, але насправді їх було більше.
Він бачить, як супляться брови батька.
— Радше дев’ять чи десять, — зізнається він.
Батько різко дивиться на нього; мати нажахана.
— Я маю розповісти вам ще дещо, — ніяково продовжує Рейлі. — Не хотів, щоб ви знали, але — я проникнув до Ньюеллів.
— Що? Коли? — питає батько.
Рейлі глитає.
— То було того дня, коли вони приходили сюди на вечерю, — я знав, що Адама того вечора теж не буде.
Мати ахкає.
— Ти вдерся до будинку наших найближчих друзів, коли вони вечеряли тут, із нами? — Здається, вона почувається відверто зрадженою. — Як ти