Вони залишили Пола Шарпа в кімнаті для допитів чекати на адвоката. Між тим Вебб також запросив Ґленду Ньюелл з’явитися на допит. Детективи поговорять з двома дружинами, доки не з’явиться адвокат. Почнуть з місіс Шарп.
Вона нервово сидить у кімнаті для допитів. Вебб переходить одразу до суті.
— Місіс Шарп, це не забере багато часу, — каже він. — Я так розумію, запасні ключі від хати ви ховали в сараї під каністрою.
— Так, — каже Олівія.
— Хто знав про заховані ключі?
Вона кахикає.
— Ну, ми знали, звісно. Мій чоловік і я.
— Хтось іще?
— Наш син знав.
Він чекає. Вона тихо додає:
— І Кіт Ньюелл про них знав. Мій чоловік розповів йому минулого літа, що ми стали класти їх туди після того, як одного разу доїхали аж до хатини, а ключі забули вдома.
— Хтось іще?
Олівія засмучено хитає головою.
— Ні. Не думаю.
— Бачте, у цьому й проблема, — каже Вебб. Чекає, доки вона погляне йому в очі. — Ми не вважаємо, що її вбив Кіт Ньюелл. Але хто б це не був, він прибрав місце злочину, а потім повернув ключі до тієї схованки.
Вона з жахом дивиться на детектива, усвідомивши значення цих слів.
Ґленда дивиться на детективів, не знаючи, як поводитись, що робити. У кімнаті для допитів немає нічого, окрім столу й стільців. Це лякає. Ось де її чоловік провів стільки часу. Усі ці години, коли вона не уявляла собі, що відбувається у відділку — а тепер починає уявляти. Він досі десь тут, в іншій кімнаті для допитів, можливо, такій самій, як ця. Що він розповів детективам? Про що вони думають? Чи розкажуть їй? Чи лише ставитимуть нескінченні запитання, намагаючись змусити її виказати Кіта?
— Місіс Ньюелл, — починає Вебб.
Ґленда дивиться на нього неприязно. Вона зла на нього, зла й налякана. Вона проситиме адвоката, якщо вирішить, що в цьому є необхідність, — та поки що вважає, що може з цим упоратись.
— Ви знали, що у вашого чоловіка був роман з Амандою Пірс?
— Ні.
— Він зізнався в цьому, — прямо каже детектив. Вона дивиться на нього й повторює:
— Я не знала.
— Ви знайомі з літньою хатинкою Шарпів, чи не так? — питає Вебб.
— Так. Шарпи — наші добрі друзі. — Ґленда робить паузу. — Ми були там у червні цього року й ще раз у липні.
— Вам відомо, де вони тримають запасні ключі? — питає далі детектив.
Вона завмирає.
— Перепрошую?
Вебб дивиться на неї пильніше, і це її нервує.
— Вам відомо, де тримають запасні ключі від хатини? — повторює він.
— Запасні ключі? Я не знаю про запасні ключі, — каже Ґленда.
Вебб не зводить з неї очей.
— Ваш чоловік розповів нам, що ви знали, де зберігають запасні ключі.
Ґленда відчуває, як під пахвами проступає піт. Тут спекотно. Забагато тіл у тісноті. Вона совається на місці.
— Він помилився. Сама не знаю, чому він вам так сказав.
— Це важливий момент, — наполягає Вебб.
Вона не відповідає. Раптом голова стає легкою. Важливий момент. Ґленда це знає. Очевидно, вони знають теж. Що розповів їм Кіт? І тут вона — надто пізно — усвідомлює, що треба було сказати Кіту правду. Але вона цього не зробила, і тепер їх у різних кімнатах допитують детективи. Слід було узгодити їхні історії. Вони могли захистити одне одного. Але в тому й річ — Ґленда ніколи не розповідала Кіту правду, бо не була впевнена, що він захистить її.
Вебб каже:
— Ваш чоловік стверджує, що, коли поїхав з хати близько восьмої вечора, Аманда була жива, та коли наступного ранку приїхав близько десятої, її машини не було, а вхідні двері виявилися замкнені. Він визнає, що забрав ключі з їхньої звичної схованки, під каністрою в сараї.
Детектив нахиляється ближче до неї.
— Той, хто вбив Аманду, у вечір п’ятниці все прибрав і повернув ключі до сховку. Неважко припуститися цієї помилки, — завважує Вебб, — у такий напружений момент.
Жодної відповіді не спадає Ґленді на думку. Це був такий дурний промах.
— Місіс Ньюелл? — не відстає детектив.
Але вона ігнорує його. Думки перечіпляються одна через одну, перед очима пропливають спогади з тієї жахливої ночі. Як вона драїла кухонну підлогу, протирала стіни, використовуючи мийні засоби, привезені з дому. Гнала машину Аманди до повороту дороги в темряві й свідомо топила її. Усе перевірила, упевнюючись, що в приміщенні бездоганно чисто й охайно. На той час, як замикала двері, вона була така виснажена, що не замислюючись поклала ключі до схованки.
Лише коли наступного дня повернувся Кіт, такий стривожений, вона усвідомила свою помилку. Збагнула, що він шукав ключі й зрозумів, що там побував хтось, хто знав, де їх тримали.
Лишалося сподіватися, що авто з понівеченим тілом у багажнику ніколи не знайдуть, що всі — особливо Кіт — вважатимуть, що Аманда просто втекла. Кіт вирішить, що або Пол — або, більш імовірно, Ґленда — були тут і зіткнулися з Амандою, і та вирішила зникнути й покинути їх усіх назавжди.
Кіт ніколи ні слова їй про це не казав — мабуть, надто боявся того, що могло статися насправді. Під фасадом упевненості від завжди був боягузом. Але потім знайшли автівку. Тіло. І відтоді це завжди стояло між ними. Її знання, його страх.