Вдома у Мартина жила кицька, якою опікувались його батьки, і він знав, що коти дуже чутливі до перемін, особливо, до тих, що загрожують небезпекою. Але ж то був чужий кіт! Хлопець познайомився з ним учора увечері. Котик урешті вкусив Мартина за палець, і той відступив на крок від хвіртки. Котик зістрибнув з рук і наче покликав за собою. Мартин пішов за ним вздовж огорожі й раптом відчув запах тютюну. Зрештою, він не пам’ятав, чи господар палив люльку, але в тому запаху було щось нове. Хлопець відійшов подалі й, прихилившись до дерева, спробував побачити щось у вікно. Воно було заслонене, але при світлі лампи ставало наче екраном, по якому ковзали тіні. Одна тінь, друга... Утім, це ще нічого не означало. Раптом він почув, як у хаті щось брязнуло: метал об метал. Так буває, коли дві гвинтівки кладуть поруч. Пастка!
Мартин пригадав, як господар наполегливо просив його залишитися ночувати ще на одну ніч, хоча книгоноші зазвичай ніколи не ночують двічі в одному й тому ж домі, щоб не наражати господарів на небезпеку. І він знав, що за виказ книгонош поліції платять гроші, тоді як за переховування жорстоко карають. Господар йому ще вчора не сподобався. Треба було довіритися власній інтуїції. А провідник у горах? Він мав довести його до місця нічлігу, але в останню мить сказав, що в нього захворіла дочка.
Книгоноша тихо сковзнув у густу темряву й сховався у лісі. А якби засідка була біля будинку? Кіт біг за ним, він відчував його м’які кроки. Тепер доведеться йти в гори, йти аж до світанку, хоч нога все ще болить. Адже за ним можуть послати погоню. А в горах він буде в безпеці. Крутиголовські солдати бояться гір.
Кіт не відставав. «Що ж, – подумав книгоноша, – можна взяти його з собою.» Від того, що він був не сам, поволі тануло почуття гіркоти. Мартина ще ніхто не зраджував, не продавав за гроші. Він озирнувся. Білі котячі лапки мигтіли в темряві. Потім кіт стрибнув убік, забіг наперед, і вони опинились на стежці, що привела до ущелини. Він пам’ятав цю ущелину. Нею можна було вийти на перевал. Навіть вдень тут легко можна було сховатись від погоні. От тільки непокоїло, що ж вирішив кіт. Чи повернеться додому, а чи розділить з ним небезпечне життя книгоноші? Його кішці Летиції таке життя не приснилося б і в найстрашнішому сні.
Мартин зупинився й сказав до кота:
– Ти врятував мене, я твій боржник.
Котячі очі зблиснули, рятівник коротко нявкнув і застрибнув на плече Мартинові.
– Що ж, – мовив книгоноша, – можливо, і я стану тобі колись у пригоді.
На ранок вони зустріли інших книгонош, з якими вирушили до містечка, де мали поповнити свої запаси книжок. Кіт нарешті отримав ім’я. Назвали його Бібльосом. Не всі книгоноші схвалили Мартинів учинок, особливо досвідчені. Адже кіт міг перешкоджати йому виконувати свої обов’язки. Кіт не повинен вести спартанське життя, врешті. Йому потрібен дім. І можливо, попередній господар тужить за своїм котиком. Останній аргумент дуже розсмішив Мартина. А потім розсердив. Він теж потай покинув дім і батьків, щоб стати книгоношею, тому вчинок кота не видавався йому дивним.
Невдовзі всі зрозуміли, який це скарб Бібльос. Кіт відчував наближення небезпеки, і її вдалося уникнути не один раз. Кіт чудово розумівся на людях, і якщо помічав у них темні думки, усім своїм видом виявляв неприязнь. Він любив спати в наплічнику на книжках, зігріваючи тілом спину Мартина в далеких переходах. Вранці він приносив книгоноші мишку на сніданок. Правда, той завжди відмовлявся від мишачого м’яса.
Мартин був один з тих книгонош, хто відгукнувся на поклик королеви Олімпії, і згодом побував у королівському палаці разом з Бібльосом, де представив його її Величності.
Здавалося, з поверненням до Королівства життя стане чудовим. Власне, так воно й було. Мартин уранці розвозив хліб із пекарні, а увечері навчався в Університеті. А Бібльос сидів на ґанку, іноді разом з кішкою Летицією, й чекав на нього.
І ось одного разу Бібльос зник. Мартин дуже стривожився. У нього з’явились погані передчуття. Батько з матір’ю не могли сказати, куди дівся Бібльос. Зранку той поснідав, потім спав на Мартиновому ліжку, а потім, очевидно, вистрибнув у кватирку. Ніхто з сусідів нічого не помітив підозрілого, а Летиція тільки сердито пирхала, хоча вона могла знати більше, ніж інші. Мартин пригадав, що останнім часом Бібльос був дуже ласкавий до нього. Може, просив вибачення?
Фото Бібльоса з’явилося в газетах та інтернеті, але ніхто не зголосився.
Десь через півроку двоє з книгонош, які були родом з Імперії, а тому залишились там, зустріли іншого книгоношу, і той розповів їм про те, як дивом уникнув арешту. Якийсь кіт непомітно викинув з його наплічника книжки, і заліз туди, а через півгодини книгоношу затримали крутиголовські солдати. Вони обшукали його і замість книжок знайшли в наплічнику кота, що солодко спав, скрутившись у клубочок.
– У нас теж був дивний випадок, – сказав один зі слухачів. Мене було вже спіймали, як раптом звідкись узявся кіт, кинувся на крутиголовців, і я зумів втекти, скориставшись з розгубленості. Не кіт, а справжній лев.
