Мама саме була у відрядженні, коли почались усі ті дива. Спершу з'явився хлопець, який перекидався лисом, а був Принцом. Тоді наш кіт Фелікс заговорив. Зрештою відьми і все товариство Книголюбів намагались викрасти книжку, яка виявилась чарівною. А далі... далі з'ясувалось, що це тільки початок пригод і що від мене залежить доля Королівства.
Бідолашний трамвай аж натомився вкотре виїжджати на гору, та ще й день видався спекотним. Повсюди літав пух із кульбаб і тополь, через що люди терли почервонілі очі й шморгали носами. Трамвай не мав алергії ні на пух, ні на трави, ні на мох, яким пообростали дерева в ярах Погулянки. Однак від спеки в ньому весь час щось пересихало й ламалось, і тоді змордована алергією кондукторка лаялась: «От, старе одоробло! Знову відстаємо від графіка...» Зрештою, її неважко зрозуміти. Бувало, трамвай зависав за кількадесят метрів до кінцевої зупинки, і втомленій, спітнілій кондукторці доводилося йти догори пішки, щоб зателефонувати в трамвайне депо. Водій задумливо дивився їй услід. Вони – трамвай, водій і кондукторка їздили разом уже п'ятнадцять літ. Десь стільки ж років було єдиній пасажирці, що залишилась у вагоні за дві зупинки до кінцевої. Дівчинка тримала на колінах згорнутий рулон паперу, виглядаючи у вікно, бо їй нецікаво було дивитись на подряпаний салон із рядами червоних сидінь і на кондукторку, яка мала здати зміну аж опівночі й тепер дрімала, притиснувши до живота торбинку з грішми та квитками.
Ота мала в білій футболці й обрізаних по коліна джинсах не виглядала на грабіжницю трамваїв, але краще було б, якби їхав ще хтось. Хоча досі кондукторку ні разу не пограбували, вона не втрачала пильності. За недбалість її могли б звільнити з роботи, а ця жіночка вміла лише обілечувати пасажирів та варити їсти чоловікові й дітям. Вона ніколи не ходила в кіно на жоден із тих фільмів, назви яких писали на боках старенького трамвая. Коли хтось із пасажирів питав її про новий фільм, відповідала: «У мене немає часу ходити по кінах!» Або: «Мені за це не платять грошей!»
Кондукторка справді нічого не тямила в фільмах, бо, як тільки вмощувалась перед телевізором, миттю засинала. Хай би це було навіть ток-шоу «Без табу». Трамвай, ясна річ, не міг піти до кінотеатру і взяти собі квиток. Мусив чомусь терпіти на своїх боках різні написи. Наприклад: «Закоханий вбивця», «Люди зі склепу», «Смертельна гра» чи «Кривавий полудень». Учора його обновили: тепер трамвай рекламував фільм «Народжений убивати». Зрештою, кіно – це розвага, а трамвай має роботу - перевозити всіх, хто не хоче ходити пішки.
Отож, у порожньому салоні панував спокій. Водій не оголошував зупинок, бо не було для кого. Дівчинка знала, куди їде. Вона не збиралась кататись, а поверталась додому. Була вже восьма година вечора. Зараз вона вийде, і вже нічого не пов'язуватиме її з трамваєм, на якому чорною і жовтою фарбами виведено: «Народжений убивати». Сам трамвай досі не вчинив жодного вбивства. Він був сам по собі: старенький порядний трамвай другого маршруту.
Але тут із ним щось трапилось. Трамвай зупинився перед найважчим підйомом, відчинив дверцята, щоб впустити пасажира, хоча всім відомо, що трамваї не підбирають нікого між зупинками. Це ж бо не таксі. Водій сам не розумів, як воно сталося. Двері хутко зачинились, і розморена кондукторка вирішила: «Нехай...» Свою гривню вона одержить, ким би не був цей пасажир, якщо в нього, звісно, немає документа на безкоштовний проїзд. Їй вистачило одного ока та й то примруженого, щоб побачити, що новий пасажир не вартує того, аби задля нього трамвай зупинявся за двісті метрів до кінцевої зупинки. Друге око було їй потрібне, щоб упевнитись у цьому, але серце вагалося, чи не дати собі з цим спокій. Пасажир впав на сидіння збоку від юної панночки, наче конав від утоми і не мав сили підійти за квитком. Це був рудий хлопець років шістнадцяти, з волоссям, зібраним у хвіст, що сягав майже до пояса. Такі патли викликають особливу відразу в літніх пань. А ще кондукторка, напевно, до кінця життя не забуде неймовірної камізельки без ґудзиків із чорного потріпаного атласу, бридких куцих штанців зеленого кольору і босих брудних ніг.
Хвороба, яка тихо тліла в організмі кондукторки тижнів зо два, вибухнула з нечуваною силою. Бідолашна чхнула, аж бризнули сльози. Здавалось, сама Алергія з'явилась перед нею в образі пасажира, як білочка з'являється затятому п'яниці, а пані з косою – кандидату в небіжчики.
– Будьте здорові! – гукнув привітно рудий, але кондукторка не змогла не те, що подякувати, а й навіть виконати свій посадовий обов'язок – обілетити пасажира. Їй засвербіло в носі, зашкребло в горлі, сльозами залило щоки. Носова хустинка вмить перетворилась на огидну мокру ганчірку. А тут ще почав чхати сам водій. Із напіввідчиненої кабіни долинало щось схоже на далекі гарматні постріли.
Нарешті панночка вийшла із задуми, потривожена дивними звуками. А потім перевела погляд на пасажира. Очі в неї стали круглими, наче вона щойно звалилась із неба й побачила Землю, населену химерними істотами.
– Бідолахи, – зітхнув хлопець. Це я винен у всьому! Певно, через те, що нетутешній...
