— Ремі, тобі нема чого непокоїтись, — запевнив Тібінґ. — Якщо я й повертаюся у володіння її величності, це не означає, що я готовий до кінця днів ґвалтувати свій смак сосисками й картопляним пюре. Сподіваюся, ти переїдеш до мене. Я маю намір купити гарну віллу десь у Девонширі, і ми одразу переправимо туди всі твої пожитки. Це чудова пригода, Ремі. Чуєш? Пригода!
Ленґдон не стримався й усміхнувся. Тібінґ так захоплено описував своє тріумфальне повернення до Британії, що Ленґдон і сам заразився його завзяттям.
Він відвернувся до вікна і розсіяно дивився на кущі обіч дороги, чудні у жовтому світлі протитуманних фар. Бічне дзеркало скосилось від ударів гілок, і Ленґдон побачив у ньому Софі, що спокійно сиділа ззаду. Він довго дивився на неї, і раптом його огорнула радість. Попри всі сьогоднішні неприємності, Ленґдон був вдячний долі, що звела його з такими чудовими людьми.
За кілька хвилин, наче відчувши на собі його погляд, Софі нахилилась і поклала йому руки на плечі.
— Все гаразд?
— Так, — відповів Ленґдон. — Більш-менш.
Софі знову відкинулась на спинку сидіння, і Ленґдон помітив, як на її обличчі промайнула ледь уловима усмішка. А тоді збагнув, що й сам усміхається.
Сайлас, затиснутий у багажнику «рейндж-ровера», ледве дихав. Руки йому закрутили за спину й міцно прив’язали до ніг господарською мотузкою та скотчем. На кожній вибоїні затерплі плечі пронизував гострий біль. Щастя, що його недруги хоча б зняли волосяницю. Рот був заклеєний скотчем, тож дихати він міг лише носом, який поступово забивався пилюкою. Сайлас почав кашляти.
— Здається, він задихається, — зауважив водій-француз.
Англієць, який ударив Сайласа милицею, обернувся і холодно подивився на нього.
— Твоє щастя, що ми, британці, судимо про вихованість людини не за її співчуттям до друзів, а за співчуттям до ворогів. — Британець простягнув руку й різко зірвав скотч, що заліплював Сайласові рот.
Губи йому наче обпалило вогнем, зате в легені нарешті полилося блаженне повітря.
— На кого ти працюєш? — суворо запитав британець.
— Я виконую Божу справу, — відрізав Сайлас, пересилюючи біль у розбитій щелепі.
— Ти належиш до «Опус Деї», — мовив британець. Це не/було запитанням.
— Тебе це не стосується.
— Навіщо «Опус Деї» наріжний камінь?
Сайлас не мав наміру відповідати. Наріжний камінь вів до Святого Ґрааля, а Святий Ґрааль був ключем до захисту віри.
«Я виконую Божу справу. “Шлях” у небезпеці».
Тепер, лежачи в багажнику, зв’язаний по руках і ногах, Сайлас боявся, що підвів Учителя і єпископа без надії реабілітуватися. Він навіть не мав змоги зателефонувати їм і розповісти про останні жахливі події. Наріжний камінь у ворогів! Вони знайдуть Ґрааль першими! У задушливій темряві Сайлас почав молитися. Біль, що терзав його тіло, додавав жару молитві.
«Чудо, Боже милосердний! Зроби чудо!» Сайлас аж ніяк не міг знати, що за кілька годин чудо станеться.
— Роберте! — Софі досі дивилась на нього. — Чому в тебе такий дивний вираз обличчя?
Ленґдон обернувся до неї, усвідомивши, що міцно стискає зуби, а серце його дико калатає. Йому спала на думку неймовірна здогадка. Невже й справді все пояснюється так просто?
— Софі, дозволь скористатися твоїм телефоном.
— Зараз?
— Здається, я щось зрозумів.
— Що?
— Скажу за хвильку. То дай телефон.
Софі, схоже, стривожилась.
— Не думаю, що Фаш прослуховує, але, про всяк випадок, намагайся вкластись у хвилину. — Вона простягнула йому телефон.
— Як дзвонити до Сполучених Штатів?
— Мусиш перевести оплату на адресата. Мій пакет не охоплює трансатлантичних дзвінків.
Ленґдон набрав «нуль», усвідомлюючи, що в наступні шістдесят секунд, можливо, одержить відповідь на запитання, що не давало йому спокою цілу ніч.
Нью-йоркський редактор Джонас Фокман щойно ліг спати, як задзвонив телефон. «Трохи запізно для дзвінків», — невдоволено подумав він і взяв слухавку.
Почувся голос оператора:
— Чи погоджуєтесь ви оплатити дзвінок від Роберта Ленґдона?
Здивований, Джонас увімкнув світло.
— Гм... так, звичайно.
У слухавці клацнуло.
— Джонасе?
— Роберте? Мало того, що ти мене будиш, то ще й хочеш, щоб я за це платив?
— Пробач, Джонасе, — сказав Ленґдон. — Я говоритиму дуже коротко. Мені справді треба терміново дещо дізнатися. Той рукопис, що я тобі дав. Чи ти...
— Роберте, вибач. Знаю, я обіцяв віддати його тобі вже з правками цього тижня, але в мене прірва роботи. У понеділок ти його одержиш, обіцяю.
— Я не про редактуру. Скажи, ти відсилав його комусь для реклами без мого відома?
