— В останньому рядку сказано, — зауважила Софі, — що правду відкриє атбаш. Я вже чула це слово. Атбаш.
— Не дивно, — докинув Ленґдон. — Ти, мабуть, чула його на лекції з криптології. Шифр атбаш — один із найдавніших відомих кодів.
«Ну звісно, — подумала Софі. — Це знаменита івритська система кодування».
Про шифр атбаш Софі справді довідалася з курсу криптології. Він з’явився близько 500 року до Р.X. і сьогодні був класичним прикладом кодування за принципом ротаційної заміни. Атбаш був поширеною формою давньоєврейського тайнопису, простим підставним шифром, що ґрунтувався на івриті — алфавіті з двадцяти двох літер. В атбаші першу літеру заміняли останньою, другу — передостанньою і так далі.
— Атбаш тут дуже доречний, — сказав Тібінґ. — Тексти, зашифровані за його допомогою, трапляються в кабалі, в Сувоях Мертвого моря і навіть у Старому Завіті. Єврейські науковці й містики за допомогою атбашу й дотепер виявляють прихований зміст. Пріорат мав би дуже добре знати цей шифр.
— Проблема лише в тому, — зауважив Ленґдон, — що ми не маємо, до чого його застосувати.
Тібінґ зітхнув.
— На камені має бути слово-код. Мусимо знайти цей камінь, якому поклонялися тамплієри.
З понурого виразу на обличчі Ленґдона Софі зрозуміла, що знайти цей камінь буде ой як нелегко.
«Атбаш — це ключ, — думала Софі. — Але ми не знаємо, де двері».
Минуло ще три хвилини, і Тібінґ тяжко, зітхнув й у відчаї затряс головою.
— Друзі, це глухий кут. Дозвольте, я трохи подумаю, а тим часом принесу нам щось погризти і перевірю, що там поробляють Ремі і наш гість. — Він встав і рушив у хвіст літака.
Софі втомлено подивилась йому вслід.
За вікном був передсвітанковий морок. Софі раптом здалося, що вона нестямно мчить крізь простір і не знає, де врешті-решт опиниться. З дитинства призвичаєна до дідусевих загадок, вона мала незатишне відчуття, що в цьому віршикові криється ще якась інформація, якої вони поки що не виявили.
«Тут є ще щось, — сказала вона собі. — Майстерно заховане... Однак воно є».
З іншого боку, вона побоювалась, що, коли вони нарешті відкриють цей криптекс, у ньому виявиться аж ніяк не карта із місцем заховання Святого Ґрааля. Попри переконаність Тібінґа й Ленґдона, що правда криється саме в цьому мармуровому циліндрі, Софі, яка розв’язала немало дідусевих головоломок, знала: Жак Соньєр так легко не віддає своїх таємниць.
Авіадиспетчер нічної зміни на аеродромі Ле Бурже дрімав перед чорним екраном радара, коли капітан судової поліції мало не вибив йому двері.
— Літак Тібінґа! — заревів Безу Фаш, увірвавшись до невеличкої вежі. — Куди він полетів?
Диспетчер щось мляво забелькотів, намагаючись захистити право британського клієнта на конфіденційність — це був один із найшанованіших клієнтів аеродрому. Але нічого з цього не вийшло.
— Добре, — сказав Фаш. — Тоді я вас заарештую за те, що ви випустили приватний літак без реєстрації плану польоту. — Фаш підкликав агента з наручниками, і диспетчер не на жарт налякався. Він пригадав статті в газетах, автори яких намагалися з’ясувати, хто цей капітан поліції — національний герой чи небезпечний самодур. Відповідь він щойно одержав.
— Стривайте! — заскиглив диспетчер, побачивши наручники. — Я скажу все, що знаю. Сер Лі Тібінґ часто літає до Лондона на лікування. Він має приватний ангар в урядовому аеропорту Біггін-хілл у Кенті. Це на околиці Лондона.
Фаш жестом зупинив агента з наручниками.
— Сьогодні він теж приземлиться в Біггін-хілл?
— Не знаю, — чесно відповів диспетчер. — Літак злетів, як завжди, останній сеанс зв’язку дає підстави припускати, що він тримає курс на Британію. Дуже ймовірно, що це буде Біггін-хілл.
— На борту був іще хтось?
— Присягаюся, капітане, цього знати я не можу. Наші клієнти під’їжджають просто до своїх ангарів і беруть із собою, кого хочуть. Документи перевіряють митники в аеропорту призначення.
Фаш подивився на годинник, а тоді на літаки, що вишикувалися перед терміналом.
— Якщо вони прямують до Біггін-хілл, то за скільки часу приземляться?
Диспетчер переглянув свої записи.
— Це короткий політ. Його літак має приземлитися... близько шостої тридцять. Тобто за п’ятнадцять хвилин.
Фаш спохмурнів і звернувся до одного зі своїх агентів.
— Зафрахтуйте мені літак. Я лечу до Лондона. І зв’яжіть мене з місцевою поліцією в Кенті. Не з британською службою безпеки. Я не хочу галасу. З місцевою поліцією. Скажіть їм, нехай дозволять літакові Тібінґа приземлитися. А тоді хай його оточать. І нікого без мене не випускають.
— Ти щось притихла, — сказав Ленґдон, дивлячись на Софі, що сиділа навпроти.
— Просто втомилась, — відповіла вона. — Та ще цей вірш. Не знаю.
Ленґдон почувався так само. Монотонне гудіння двигунів і легке похитування літака заколисувало. У голові й досі стугонів біль — утому місці, куди його вдарив монах. Тібінґ іще не повернувся із заднього салону, і Ленґдон вирішив скористатися тим, що вони із Софі самі, і розповісти їй дещо, що засіло йому в голові.
— Здається, я знаю, чому твій дідусь надумав нас звести. Він, мабуть, хотів, щоб я тобі дещо пояснив.
