«В утробі сім’я, Рожі плоть». Ленґдон здригнувся від такої перспективи. Раніше йому це не спадало на думку.
— Ти мені казав, — продовжила Софі, — що час, коли Пріорат планує розповісти світові правду про Троянду та її запліднену утробу, безпосередньо пов’язаний із розташуванням планет — тобто куль.
Ленґдон кивнув. Уперше на обрії замаячіла хоч якась ідея. Але інтуїція підказувала йому, що розгадка криється не в астрономії. Відповіді на всі попередні головоломки великого магістра мали дуже яскравий символічний підтекст: «Мона Ліза», «Мадонна в скелях», ім’я СОФІЯ. Ідеї щодо планет і знаків зодіаку бракувало цієї точності. Жак Соньєр закладав у свої коди особливий зміст, і Ленґдон був переконаний, що останній ключ — ці п’ять літер, що ведуть до найбільшої таємниці Пріорату, — врешті-решт виявиться не лише символічним, а й абсолютно зрозумілим. Якщо ця відгадка була схожою на інші, то вона мала одразу стати дуже очевидною, щойно хтось до неї додумається.
— Дивися! — охнула Софі, схопивши його за руку. У першу мить Ленґдон подумав, що хтось до них іде, але, обернувшись до Софі, побачив, що вона зі страхом дивиться на чорний мармуровий саркофаг. — Тут хтось був, — прошепотіла вона і показала на місце поряд із витягнутою правою ногою Ньютона.
Ленґдон не зрозумів, що її налякало. Якийсь розсіяний турист залишив на саркофазі поряд із ногою Ньютона вугільний олівець. Дурниці. Ленґдон простягнув було руку, щоб дістати його, але, нахилившись до блискучого чорного мармуру, побачив його під іншим кутом і заціпенів. Він умить зрозумів, що саме так налякало Софі.
На кришці саркофага біля Ньютонових ніг виблискували ледь помітні слова, написані вугільним олівцем:
Тібінґ у мене.
Ідіть до будинку капітулу
і через південний вихід — до міського саду.
Ленґдон прочитав двічі. Серце в нього шалено калатало.
Софі обернулась і уважно оглянула неф.
Попри тривогу, що охопила Ленґдона, коли він побачив цей напис, він вирішив, що зрештою це — гарна новина. Лі живий. Напрошувався ще й інший висновок.
— Вони теж не знають пароля, — прошепотів Ленґдон.
Софі кивнула. Інакше навіщо б вони виказували свою присутність?
— Можливо, вони запропонують звільнити Лі в обмін на пароль.
— Або ж це пастка.
Ленґдон похитав головою.
— Не думаю. Сад розташований за стінами абатства. Це людне місце. — Ленґдон якось побував у знаменитому саду абатства, де росли фруктові дерева й лікарські трави, що залишився від часів, коли монахи вирощували тут природні фармацевтичні засоби. / Тут росли найстаріші у Великій Британії фруктові дерева, і сад приваблював численних туристів, які могли потрапити сюди просто з вулиці, не заходячи до абатства. — Думаю, що, призначаючи нам зустріч там, вони демонструють довіру. Щоб ми не боялися.
Софі засумнівалась.
— Тобто це за межами абатства, де немає металошукачів?
Ленґдон спохмурнів. Вона мала рацію.
Він озирнувся на могилу, всіяну кулями, і пошкодував, що досі йому не спало на думку жодної ідеї щодо пароля... Нема що запропонувати взамін за свободу Лі. «Я його втягнув у це, і я зроблю все можливе, щоб його визволити».
— Тут написано, щоб ми йшли через будинок капітулу до південного виходу, — сказала Софі. — Може, з того виходу видно сад? Тоді ми зможемо оцінити становище, перш ніж вийти й наразитися на небезпеку.
Це була втішна думка. Ленґдон невиразно пригадував, що будинок капітулу — це велика восьмикутна зала, де засідав англійський парламент у ті часи, коли сучасної будівлі парламенту ще не було. Ленґдон якось побував там багато років тому і пам’ятав, що йти туди треба зовнішніми галереями. Він відступив на кілька кроків від могили і роззирнувся.
Зовсім поряд від нефа, з протилежного боку від того, яким вони прийшли, відходив широкий коридор зі склепінчастим дахом. Над ним великими літерами було написано:
До:
Галерей
Будинку настоятеля
Коледж-холу
Музею
Монетної палати
Каплиці Святої Віри
Будинку капітулу
Ленґдон і Софі швидко пройшли попід вивіскою. Вони так поспішали, що не помітили ще одного невеличкого оголошення, в якому адміністрація просила вибачення за те, що окремі приміщення зачинено на реставрацію.
Вони вийшли на обнесений високими мурами критий двір із розсуненим дахом, крізь який падав дощ. В отвір над головами із тихим свистом залітав вітер, наче хтось дмухав над вузькою горловиною пляшки. Зайшовши до однієї з вузьких напівтемних галерей, що тягайся периметром двору, Ленґдон відчув знайомий неспокій, який завжди охоплював його в замкнутому просторі. Такі переходи називають cloisters35, і Ленґдон із сумом відзначив, що саме ці cloisters цілком виправдовують свою історичну спорідненість зі словом «клаустрофобія».
