Софі кивнула крізь сльози і підвелась. Обличчя цього чоловіка було їй незнайоме, але коли вони обійнялись, вона відчула поклик крові, що текла в його жилах... зрозуміла, що кров у них одна.
Коли до них підійшов Ленґдон, Софі вже не вірилось, що тільки вчора вона була сама-самісінька на цілому білому світі. Тепер, у цьому незнайомому місці, в товаристві трьох людей, яких майже не знала, Софі якимсь дивом відчула, що нарешті вона вдома.
Рослін огорнула ніч.
Роберт Ленґдон стояв на порозі будинку з грубого каменю. Йому було приємно чути сміх і щасливі голоси, що долинали з-за дверей. Чашка міцної бразильської кави, яку він тримав у руці, трохи його підбадьорила, але він відчував, що це не надовго. Утома проникла в кожну клітину його тіла.
— Ви вислизнули дуже тихенько, — почувся голос за спиною.
Він обернувся. У дверях стояла бабуся Софі, сріблясте волосся виблискувало в темряві. Останні двадцять вісім років вона звалася Марі Шовель.
Ленґдон утомлено всміхнувся.
— Я вирішив, що краще залишити вас самих. Адже вам є про що поговорити після такої довгої розлуки. — Через вікно він бачив, як Софі розмовляє з братом.
Марі вийшла і стала біля нього.
— Містере Ленґдон, коли я вперше почула, що Жака вбили, то страшенно налякалася за Софі. Побачити її сьогодні на порозі свого будинку було неймовірним щастям. Ви не уявляєте, як я вам вдячна.
Ленґдон не знав, що їй відповісти. Раніше від хотів вийти, щоб Софі могла поговорити з бабусею наодинці, але Марі попросила його залишитися й послухати. «Я бачу, що мій чоловік довіряв вам, містере Ленґдон, то й я вам довіряю».
Ленґдон залишився і, стоячи поряд із Софі, з німим подивом слухав розповідь про її покійних батьків. Неймовірно, обоє вони походили з роду Меровінґів, а отже, були прямими нащадками Марії Магдалини та Ісуса Христа. Задля безпеки батьки Софі змінили свої справжні прізвища Плантар і Сен-Клер. їхні діти були найчистокровнішими нащадками старовинного царського роду і тому перебували під пильною опікою Пріорату. Коли батьки Софі загинули в автокатастрофі, причин якої не вдалося з’ясувати, Пріорат занепокоївся, що про їхнє походження хтось дізнався.
— Ми з твоїм дідусем, — пояснювала Марі з болем у голосі, — мусили щось терміново вирішувати. Нам подзвонили й повідомили, що авто твоїх батьків знайшли в річці. — Вона витерла сльози. — Спочатку ми планували їхати в тому авті всі вшістьох — разом з вами, онуками. На щастя, в останню мить ми роздумалися, і твої батьки поїхали самі. Почувши про нещасний випадок, ми з Жаком не могли дізнатися, що там дійсно трапилося... і чи то був справді нещасний випадок. — Марі подивилася на Софі. — Ми лише знали, що маємо захистити вас, наших онуків, і вчинили так, як уважали за найкраще. Жак повідомив поліції, що я і твій брат були в тому авті... очевидно, наші тіла змило течією. З допомогою Пріорату ми з ним удвох сховалися. Жак був видною особою і не міг так просто зникнути. Ми вирішили, що Софі, старша з дітей, житиме в Парижі разом із Жаком, де Пріорат краще зможе її захистити. — Вона стишила голос до шепоту. — Розділити сім’ю — це було найважче з усього, що нам довелося зазнати в житті. Ми з Жаком бачилися дуже рідко, завжди потайки... під захистом Пріорату. Є певні обряди, які Пріорат дуже шанує.
Ленґдон зрозумів, що далі йому слухати не личить, і вийшов надвір. І тепер, дивлячись на шпилі каплиці Рослін, він мимоволі подумав про її нерозгадану таємницю. Чи справді Ґрааль покоїться тут? І якщо так, то де ж лезо та чаша, що їх Соньєр згадав у вірші?
— Можна? — спитала Марі, показавши на руку Ленґдона.
— О, дякую, — Ленґдон простягнув їй порожню чашку з-під кави.
Вона глянула на нього здивовано.
— Я мала на увазі те, що у вашій другій руці, містере Ленґдон.
Ленґдон подивився на свою руку і збагнув, що тримає Соньєрів папірус. Він знову витяг його з криптекса, сподіваючись побачити там щось, чого раніше не помітив.
— Звичайно, пробачте.
Марі взяла аркуш і всміхнулась.
— Я знаю одного чоловіка з банку в Парижі, який, мабуть, дуже прагне повернути цю скриньку назад до сейфа. Андре Берне був Жакові близьким другом, Жак йому повністю довіряв. Андре зробив би все на світі, щоб зберегти те, що довірив йому Жак.
«І навіть убив би мене», — подумав Ленґдон, але вирішив не зізнаватися, що, мабуть, зламав бідоласі ніс. Подумавши про Париж, він раптом згадав про трьох сенешалів, яких убили попередньої ночі.
— А як тепер Пріорат? Що з ним буде?
— Коліщатка вже закрутилися, містере Ленґдон. Братство протрималося не одне століття. Витримає й цього разу. Завжди є люди, готові перейти на вищий щабель і все налагодити знову.
Увесь вечір Ленґдон підозрював, що бабуся Софі тісно пов’язана з Пріоратом. Зрештою, серед членів братства завжди були жінки. Четверо великих магістрів були жінками. Сенешалями традиційно ставали чоловіки, однак жінки займали в Пріораті почесніше становище і могли піднятися до найвищого посту практично з будь-якого рівня.
Ленґдон подумав про Лі Тібінґа і Вестмінстерське абатство. Здавалося, це все було хтозна-коли.
