А тоді швидко розповів Сайласові про унікальну архітектурну особливість церкви Святої Сульпіції — мідну смужку, що поділяє будівлю точно по осі північ-південь. Це був своєрідний сонячний календар, залишок від поганського храму, що колись стояв на цьому місці. Сонячні промені, які проникали крізь вікно в південній стіні, пересувалися цією лінією з кожним днем усе далі, відміряючи час від одного сонцестояння до іншого.
Цю смужку, прокладену з півночі на південь, назвали лінією троянди, або рози. Багато століть символ троянди асоціювався з картами й скеровував людей у правильному напрямку. Роза компаса, накреслена чи не на кожній карті, показує північ, південь, схід і захід. Колись давно відома як роза вітрів, вона визначає напрямки тридцяти двох вітрів, у тому числі восьми головних, восьми половинчатих і шістнадцяти четвертинних. Накреслена всередині кола, роза вітрів дуже нагадує традицій-' не зображення квітки троянди з тридцятьма двома пелюстками. Дотепер цей головний навігаційний пристрій відомий як роза компаса, де північний напрямок позначений стрілкою часто у формі геральдичної лілії, емблеми французького королівського дому.
На глобусі лінією троянди — її ще називали меридіаном, або довготою, — була всяка уявна лінія, що сполучала Північний полюс із Південним. Таких ліній троянди, звісно ж, було безліч, бо меридіан можна провести через будь-яку точку на глобусі. Давні навігатори мусили вирішити, яку із цих ліній називати власне лінією троянди — тобто нульовою довготою, лінією, від якої починатиметься відлік довготи на всій планеті.
Сьогодні ця лінія проходить через Гринвіч в Англії.
Але так було не завжди.
Задовго до того, як Гринвіч став нульовим меридіаном, нульова довгота проходила через Париж і саме через церкву Святої Сульпіції. Мідна смужка на підлозі церкви — це пам’ятник першому нульовому меридіанові світу. І хоч 1888 року Гринвіч відібрав у Парижа цю честь, первинну лінію троянди можна було побачити дотепер.
— Отже, легенда правдива, — сказав Сайласові Учитель. — Кажуть, що наріжний камінь Пріорату лежить «під знаком Троянди».
Усе ще стоячи навколішках, Сайлас оглянув церкву і прислухався. Якоїсь миті йому начебто почувся шурхіт на балконі. Він уважно дивився туди кілька секунд. Нікого.
«Я тут сам».
Він підвівся, став обличчям до вівтаря й тричі перехрестився вклоняючись. Тоді повернув ліворуч і пішов уздовж блискучої мідної смужки до обеліска.
Цієї миті шасі авіалайнера торкнулося злітної смуги в міжнародному аеропорту Леонардо да Вінчі, і легкий поштовх пробудив єпископа Арінґаросу від його мрій.
«Я задрімав», — подумав він, здивований, що зміг настільки розслабитеся, щоб аж заснути.
—
Арінґароса сів рівно, розправив свою чорну рясу й дозволив собі усміхнутися, що траплялося доволі рідко. Він був задоволений, що вирушив у цю подорож. «Я надто довго вагався. Сьогодні ж правила гри змінилися». Ще п’ять місяців тому Арінґароса непокоївся про майбутнє віри. Тепер, наче з волі Божої, вихід знайшовся сам.
Боже втручання.
Якщо сьогодні в Парижі все піде за планом, то незабаром Арінґароса заволодіє чимось таким, що зробить його наймогутнішою людиною в усьому християнському світі.
Софі, захекавшись, зупинилася перед високими дерев’яними дверима Salle des Etats — зали, де висіла «Мона Ліза». Перш ніж увійти, вона мимоволі подивилася далі в коридор — туди, де й досі лежало освітлене прожектором бездиханне тіло дідуся.
Раптом її пронизав гострий жаль, глибока туга, змішана з відчуттям провини. За останні десять років дідусь стільки разів намагався примиритися з нею, а вона була незворушна. Весь час його відштовхувала, не читала листів, не відкривала пакунків... «Він брехав мені! Приховував від мене якісь жахливі таємниці! Що мені залишалось робити?» І вона порвала з ним. Остаточно й безповоротно.
І ось тепер дідусь мертвий і намагається говорити з нею вже з могили.
«Мона Ліза».
Софі налягла на важкі дерев’яні двері, й ті розчинилися настіж. Якусь мить вона постояла на порозі, оглядаючи простору прямокутну залу. Ця зала теж була залита тьмяним червонуватим світлом. Salle des Etats належала до небагатьох ізольованих приміщень музею і була єдиною залою, що відгалужувалася від середини Великої галереї. На стіні навпроти дверей красувалась велика картина Боттічеллі. Під нею на паркетній підлозі стояв величезний восьмикутний диван, щоб численні відвідувачі могли дати спочинок ногам, доки милуватимуться найціннішим експонатом Лувру.
І тут Софі збагнула, що їй потрібне ще дещо. Невидиме світло. Вона знову подивилась на те місце, де лежав дідусь. Довкола були розкидані різні електронні прилади. Якщо він залишив їй якесь послання в залі з «Моною Лізою», то майже напевно написав його тим самим спеціальним маркером.
